Ганна Поповиченко

"Чекали, що нас звільнять"

З 2014 до 2022 року десятки тисяч жителів окупованої частини Донбасу залишили свої домівки, щоб будувати життя на вільній території України. Велика війна змусила стати переселенцями сотні тисяч жителів Донецької та Луганської областей. Російське «звільнення» стерло з лиця землі десятки сіл, селищ та міст сходу.

Станом на січень 2023-го Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури повідомляло про понад 170 тисяч зруйнованих житлових будинків по всій Україні. Найбільше постраждав схід.

Журналісти проєкту Радіо Свобода Донбас.Реалії поспілкувалася з Ганною Поповиченко з Луганська, яку війна вигнала з дому.

На інтерв’ю Ганна Поповиченко приходить у футболці із принтом розстріляної стели на в’їзді в Луганськ. Говоримо спочатку про 2014-й і спогади про життя родини до початку бойових дій.

«До 2014 року ми жили в Луганську: я, мої батьки і їхні батьки, тобто ми усі з Луганщини, тут народилися і працювали. Я – в Луганському національному аграрному університеті, я була останньою, хто захистив дисертацію за України. Батько працював у Луганському онкологічному диспансері, мати – в обласній податковій інспекції», – розповідає Ганна Поповиченко.

У Луганську родина мала свій будинок з підвалом і гаражем, тому спочатку ховались там.

«Коли почалися масовані обстріли і зникли зв’язок та світло, ми чули всі ці ближні бої, чекали, що нас звільнять», – пригадує Ганна Поповиченко.

Разом зі студентами вона виходила на проукраїнські мітинги. І дуже швидко, каже, отримала від керівництва попередження.

«Студентів відраховували, а мене в коридорах університету перестріли люди, які сказали, що якщо я не припиню виходити на мітинги, то з Луганська не виїду. А я тоді, це вже була весна [2015-го], планувала виїжджати з міста», – розповідає жінка.

«Ви нам тут не потрібні»

На початку жовтня Ганна почала шукати нову роботу – її тодішнє керівництво повідомило, що університет не переїжджатиме з Луганська.

Ганна Поповиченко в 2014 році ходила на проукраїнські мітинги в Луганську

«Першого жовтня на сцену [Луганського національного аграрного] університету вийшов «новий міністр освіти «ЛНР», і я того ж дня забрала документи. Поїздила по всій Україні, залишала резюме і кожен, мені здається, мав за свій обов’язок сказати: «Ви ж їх звали, то і їдьте туди». На мою відповідь, що я не звала, відповідали, що «і ми вас сюди не звали, ви нам не потрібні».

Своє нове життя Ганна будувала спершу у Харкові, там купила квартиру і народила доньку. Згодом через клімат, який не підійшов дитині, переїхала до Сєвєродонецька – там вже облаштувалися її батьки.

Батьки Ганни Поповиченко виїхали з Луганська та оселилися в Сєвєродонецьку

«У липні 2021 року ми купили у Сєвєродонецьку квартиру, у мене налагодилося з роботою, університет переїхав у це місто. Тобто все структурувалося, і тут – війна. Думаю, ті, хто з Донбасу, відчував, що повномасштабної війни не уникнути, і Путін не зупиниться лише на сході України», – розповідає Ганна Поповиченко.

24 лютого, коли уся країна прокидалася від вибухів, у Сєвєродонецьку ще було тихо. Проте вже за кілька годин почула прильоти у житлові квартали і сусідні міста й родина Ганни. Пригадує, особливо відчувалось, як обстрілюють Попасну, Щастя і Станицю Луганську.

Батько не хотів залишати своїх пацієнтів в онкодиспансері, тому родина лишалась. Вирішили таки виїжджати, коли прийшло усвідомлення: залишатися в Сєвєродонецьку небезпечно.

«Батькові подзвонив співробітник, розповів, що проїхав через Кремінну, тобто тим шляхом, яким ми збиралися їхати. Сказав: "Я проїхав, все гаразд, вже під Лиманом". Ми виїжджаємо з моїми батьками, тато за кермом, і беремо з собою мою подругу з дитиною. У Кремінському районі, не встигли ми доїхати до чергового блокпоста, як почався шалений обстріл, тато розвернув машину, щоб поїхати назад, але не встиг», – Ганна робить паузу, згадуючи ті події.

«Снаряд прилетів просто в голову»

Під час евакуації їхня машина потрапила під обстріл ворога, снаряд влучив у голову батькові Ганни – він загинув миттєво.

«Прилітає по машині з мого боку, я відчуваю, як щось впивається у ногу. Піднімаю очі, а батько вже мертвий. Мати кричить: Сєрьожа, чого ми не їдемо, а я розумію, що ми вже приїхали. На мені горить пуховик, горить сама машина. Салон вигорає за 4 хвилини, і я кричу, щоб всі вилазили з машини», – Ганна плаче.

Снаряд влучив татові Ганни просто в голову. Родина і досі не знає, де його тіло

Тоді біля Кремінної Ганна втратила і подругу, разом із якою вони евакуйовувалися, але встигла врятувати її доньку. Зараз дівчинка з рідними.

Сама Ганна отримала понад 40 осколків по всьому тілу, її мати отримала опіки, намагаючись витягнути татове тіло з палаючої машини. Де тіло батька і чи поховане воно, родина досі не знає.

«Хочу в Луганськ!»

Вдруге життя спочатку родина почала у Києві. Ганна влаштувалася на роботу в два університети, облаштовує життя у столиці. Розповідає: і харківська, і сєвєродонецька квартири постраждали від війни. Перша зазнала дещо менше, до другої навідалися «освободітєлі»: винесли все цінне, поміняли замки.

Не знає, що буде з житлом далі. Проте для себе вже точно вирішила, що робитиме після звільнення Донбасу.

«Я вважаю, що повинні відновлювати міста і регіони ті, хто там жив. Я навіть маю план в голові, із чого починати відновлення, як це потрібно робити. І знаю дуже багато людей, які будуть повертатися. Дуже багато людей, які хочуть повернутися, і я теж дуже хочу в Луганськ», – ділиться планами Ганна Поповиченко.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/