«Коли почалися бойові дії в Донецьку, ми все одно оперували хворих»

У рідному Луганську я працював онкоурологом в обласному онкологічному диспансері. Крім престижної і, що важливо, добре оплачуваної роботи, я обзавівся власним житлом, у якому з дружиною ростили маленького сина. До цього благополуччя я йшов майже десять років. Коли починався Майдан, ми працювали в штатному режимі, оперували планових хворих. У мене було до чотирьох операцій на день. Те, що відбувалося в Києві, було для нас чимось далеким.

Події, що відбулися влітку 2014 року, назавжди врізалися в мою пам’ять. Персонал онкодиспансера працював до 4 липня 2014 року. У той день у лікарню вперше влучив снаряд.

Напередодні під обстріл потрапила будівля обласної держадміністрації. За кілька днів після першого обстрілу онкодиспансер закрили. Я залишився в Луганську, а дружину з трирічним сином заради їх безпеки й мого спокою ще в травні відправив до Бердянська.

Коли почалися активні бойові дії в Донецьку, ми все одно виходили на роботу. Щодня чергували три операційні бригади. У палатах лежали поранені військові з одного й з другого боку. Нам було все одно, хто на операційному столі. Важливо – повернути людину до життя.

4 липня о п’ятій годині ранку снаряд влучив в онкодиспансер. Я був тоді вдома. Коли приїхав на роботу, побачив зруйновані кабінети в поліклініці. Уламками побило наше відділення, постраждав дах у хіміотерапії, пошкодило проктологію. У всьому диспансері вибило вікна, уламки скла поранило людей. Добре, що обійшлося без летальних випадків.

Головний лікар прийняв рішення про евакуацію, і весь персонал був відправлений у відпустку. Поруч із нашим диспансером розташувався військкомат.

Сподіваючись, що ситуація незабаром зміниться, я поїхав на курси в Національний інститут раку. У столицю до мене приїхали дружина із сином. За місяць, коли закінчилося навчання, ми прийняли рішення не повертатися до Луганська.

У кінці серпня я знайшов роботу в Маріуполі, у приватній онкоклініці. Тільки-но почали оформляти документи, з’ясувалося, що в 10 км від Маріуполя може знову початися війна. Не хотілося знову пережити те, що було в Луганську. Тому знову – збори та виїзд вже з Маріуполя.

Знайомі запропонували зупинитися в Кривому Розі. Знову наймана квартира, спроби обжитися на новому місці – вже стандартні процедури. Але як онколог я там не міг розвиватися. Вузькому спеціалісту важко було тоді знайти роботу за фахом на підконтрольній території. Довелося в жовтні повертатися до Луганська.

Диспансер за відсутності лікарів і пацієнтів був військовою комендатурою і, по суті, казармою. Медичному персоналу довелося власноруч відновлювати, відмивати лікарню. Робота в диспансері потроху відновлювалася. Дивом вціліло тільки дороге медичне обладнання.

Я знову розіслав своє резюме в різні медичні установи на підконтрольній українській владі території. Відгукнулися з Черкаського обласного онкодиспансеру. У грудні я поїхав на співбесіду. Усе пройшло чудово. Домовилися, що на початку весни я із сім’єю переїду до Черкас. Коли колеги дізналися про це, не скажу, щоб раділи, але ніхто й не дорікав. Знаєте, особливо ніхто нікого не тримає. Не подобається, треба змінити місце – їдь, це — твоє право. Деякі, правда, намагалися відрадити.

У середині січня я з дружиною й сином виїхали в містечко Кремінна, що під Луганськом. Там саме відкрився онкодиспансер. Попрацювали трохи і там, а в кінці зими поїхали в Черкаси. Це був уже сьомий переїзд нашої сім’ї. І, як ми сподіваємося, останній. У Горлівці в мене залишилися батьки-пенсіонери та брат.

Колись, після поїздок до Києва, ми з дружиною мріяли про те, щоб жити біля Дніпра. Бажання здійснилося в Черкасах. Неважливо, що за жодних обставин, як хотілося б. Головне — всі живі-здорові. Решту – заробимо.

Назад до Луганська, як би не змінилася ситуація, ми вже не повернемося. Така кількість зброї, розтяжок, мін, яка там залишилася, ще довгі роки буде таїти в собі небезпеку. Це лякає. Я не хочу ризикувати життям дитини.