Мені 63 роки. Війна застала нас вдома, в Іваново-Кепиному. Прийшли орки, і ми виїхали з села на початку квітня. Цілий рік ми були в Польщі, потім приїхали назад додому. Ну, слава Богу, будинок стоїть. Ми з чоловіком тепер удвох. Зараз у нас гупає, літає страшно, але терпимо.

В мене тут дочка і дві онучки: одній 25 років, іншій - 17. Ще двоє правнуків, їм по три місяці. 

Автобус заїхав – його люди оплатили, щоб забрати звідси бабусю і дідуся. Я спитала водія, чи можете він і нас вивезти. Він дав 20 хвилин на збори і сказав, щоб сумки не брали.Так ми сіли всі, в чому були, і поїхали на Баштанку. 

А звідти церква нас посадила на маршрутку якраз до Польщі. Повезли нас безкоштовно. Дали і їсти, і води дітям, і ліки, і памперси. А в Польщі від ООН нам дали квартиру. Ми ні за що не платили: ні за воду, ні за світло. Було тепло так, добре. То ми полякам дуже благодарні. Але все одно вдома найкраще. І наша Україна найкраща.

Шокує, скільки людей убивають. Я ніколи не думала, що Росія піде і буде нас вбивати наших дітей. Оце мене так вразило, що я не могла повірити в це. А тепер в мене немає Росії. Просто вони орки, і все.

Я лягаю спати вдіта, тому що дуже боюсь, думаю: як потрібно буде вискакувати, то буду хоч одягнена. У нас тут Снігурівка близько - часто б'ють район. І все літає: ракети, шахеди. Страшно.

Віримо в наше ЗСУ, віримо в перемогу. Ми і хлопцям допомагаємо. Але кажуть, що не скоро. Я не знаю, яке чудо треба сотворити, щоб все це завершилось. У літніх людей старість забрали, у дітей - дитинство. Так хочеться миру! Хочеться, щоб всі діти в школи й у садочки ходили, щоб не боялись лягати спати.