Мені вже сімдесятий рік. Війна застала у Снігурівці Миколаївської області. Нікуди ми не тікали. Дев’ять місяців були в окупації.  

Трошки розбомбили нас. На околиці військкомат постраждав, а потім уже потихеньку почало добиратися і сюди. Біля нас школа в одному дворі від вибуху постраждала, ну у нас пару вікон вискочило, та і все. Вже поставили. Тоді переїхали в село - там у мене батьківська хата залишилась. Ми там півтора року прожили, а тоді на зиму повернулися назад в Снігурівку. 

Ну як ми в селі були, то окупанти стояли в сусідньому селі. Вони до нас відносились нормально. Другий раз і пайками помагали, і копійки давали.

 А вже як ротація в них була, зайшли ДНРівці і ЛНРівці, оті вже буянили, і машини забирали. Вони хуже набагато, ніж русаки. 

Наші зайшли мирно, бо руські потікали з утра, а ЗСУ зайшли вже ввечері. Ну там два дні потім паспортний режим провірили, приписки, і на тому у нас тишина була.

Про що мені мріяти, як уже життя позаду і болячок купа? Доживаю свого віку, та і все.