Мельник Анастасія, 9 клас, Печерський ліцей №75 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онищук Людмила Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Приблизно о 5.00 24.02.2022 я прокинулась від шаленого гавкоту мого собаки Лакі. Умиваючись , чула телефонну розмову мами, вона тихо слухала,  що їй кажуть по той бік, і повільно кивала головою , змінюючись на обличчі. Я, здається, ніколи не бачила її в такому пригніченому стані.

Метушня. Збори всього найнеобхіднішого та швидкий виїзд з небезпечного місця, як виявилось це наш дім.Тривожна валіза, папуга , собака та хом`як.

Ми виїхали на найближчу заправку, і тоді я почула те, чого ніколи не очікувала та не хотіла чути: « Почалась війна ». Ми були четверті на автозаправці. Люди бігали в паніці, купуючи  воду та продукти. У Києві залишилося  надзвичайно багато моїх тіток та дядьків, місця на всіх катастрофічно не вистачало, ніхто не знав, що робити та куди їхати, і тоді ми вирішили  прямувати  на захід України,  до моїх бабусі та дідуся.

Приблизно до 11:00 ми просиділи в підвалі, слухали радіо та інструктаж щодо виїзду в надії, що це закінчиться через 2-3 дні. Я зайшла за посиланням у ZOOM на урок нашого класного керівника, де він розповідав найголовніші правила:  не панікувати, слухати повідомлення про  повітряні тривоги й знаходитись у сховищі.

Уперше я зрозуміла, що таке справжній страх. Страх того, що так,  як раніше,  уже не буде,  ніхто не знає, яким буде  «завтра».

Усі на місці, ризикуючи своїм життям,  виїжджаємо. Потрапивши до сусіднього міста, почули перший гучний вибух, а за ним - ще кілька.  Раптом тато зупинився: документи вдома.  Він вирішив сам поїхати по них. Мама посеред дороги на колінах благала його залишитися з нею, з донькою та рідними людьми. Але він повернувся, і тоді пролунало ще більше сильних вибухів.

 Я вперше побачила ворожий літак. Ми з мамою лягли біля тротуару - і знову вибух.

Коли тато повернувся, ми поїхали далі. Через 18 годин довгої та страшної дороги були вдома. Те , що я бачила, навіть у фільмах не показують. Через тиждень мої батьки вирішили виїхати в Київ , як живе наше місто.  Ці два дні неймовірної тривоги та паніки я не забуду ніколи. Я плакала, не спала та чекала їх  разом з моїм псом.

Після повернення  вони розповідали про жахи, які коїлись уночі під Васильковом.

5 березня. Мій найгірший день народження за все життя. Подарунком була  відсутність тривог та повідомлення про  часткове звільнення  Бучі.  Насправді я рада,  що змогла його «відсвяткувати»  й трохи забути про цей кошмар. Цей день народження залишиться в пам’яті назавжди. Мені хотілося вірити, що це  страшний сон,  я прокинусь 24 лютого й піду в школу. Згодом я звикла до життя в бабусі, знайшла друзів та майже зовсім забула про війну…поки не повернулася до Києва.

Картина, яку я побачила, доки їхала туди, налякала мене до панічної атаки та тремору рук . Я не хотіла вірити,  що це все реальність, у якій живемо ми, українці.

Згодом  ми пішли в школу. Я знайшла нових друзів, бігала в сховище , і це все стало для мене звичним життям. Одного ранку я прокинулась у школу, але передчувала щось погане. Неймовірно погане. По дорозі в школу мене не покидало це відчуття. 10 жовтня, обстріл Києва, підвал. Було неймовірно моторошно, мене відвезли додому. Я знову пережила жах першого дня війни.

Коли почались блекаути, моя собака народила собаченят. Але через постійні обстріли   померла від зупинки серця. Я виховувала 4 малих собакевичів як мама. Одного ми залишили собі як пам’ять про Лакі.

Згодом вибухи стали не такими страшними, тривоги звичними, війна не здавалась чимось особливим. Від цих думок стає не по собі.

Я майже не пам’ятаю свого мирного життя до війни. Нові друзі, табори підлікували моє серце. Зараз я пишу це есе,  згадуючи всі події зі сльозами на очах і розумію, що хочу ЖИТТЯ БЕЗ ВІЙНИ!