Валентина Василівна з чоловіком живуть в Охтирці. Вони не виїжджали з міста навіть під час активних обстрілів – ховалися в погребі. 

Мені 60 років. Ми з чоловіком з Охтирки. У нас є дві доньки, вони також живуть в Охтирці, але окремо від нас. Зараз я живу в доньки, а чоловік – у своєї мами. Їй 97 років, він доглядає за нею. Буває, і додому навідуємось. Хата ще ціла, проте не знаємо, як буде далі, бо обстріли тривають. 

24 лютого я збиралася до лікарні на МРТ. Рано-вранці почула звуки вибухів, але не зрозуміла, що відбувається. Потім дізналася від подруги, будинок якої знаходиться ближче до кордону, що почалася війна. Вона сказала, що на їхню вулицю зайшли танки. МРТ я так і не зробила – лікарня була зачинена. Того ж дня у місті з’явилися російські військові. Почалися обстріли. Діти виїхали в Полтавську область.

В один з перших днів війни я сиділа під кухнею і розмовляла з дочкою по телефону – раптом прямо перед двором упав снаряд. Тепер я недочуваю на одне вухо. Не знаю, яким дивом хата вціліла. У гаражі та сараї вилетіли вікна. 

Ми з чоловіком два місяці провели в погребі. Бувало, що й по тижню не купалися. Були такі обстріли, що ми боялися виходити з погреба. Над нами літали літаки й ракети. Від страху навіть їсти не хотілося. 

Мій чоловік на блокпости возив аличу, груші, яблука, сливи, виноград, кукурудзу. Підтримували наших захисників і захисниць. 

Хочу, щоб усі люди були живі й здорові і щоб був мир на землі.