Ми прокинулися о п’ятій ранку під вибухи. Зателефонували родичам, які жили в Дніпропетровській області, й попросили, щоб нас забрали. У мене маленька дитина, тому ми вирішили не залишатися в Харкові. 

Довго їхали. Був великий затор на дорозі, і було дуже важко виїхати. Дитина п’ятимісячна на руках, тож було не дуже просто. Ще було дуже спекотно в машині. Але, лежачи в мами на руках, вона все перенесла.

По-перше, нам зараз психологічно важко, бо не знаємо, що буде далі. Ми поїхали з елементарним запасом речей і документами. З фінансовими труднощами зіткнулися.

У перший день війни я дізналася, що таке панічна атака. До того взагалі не знала, що це таке.

Коли мені важко щось пережити, я веду щоденник, де записую певні моменти і проговорюю все з батьками, з друзями. Намагаюсь жити звичайне життя, робити звичайні речі, і тоді стає легше.

Хотілося б вірити, що в цьому році війна скінчиться. Але я розумію, що це не від нас залежить. Знаю, що і в майбутньому просто не буде, але все в наших руках.