Ми з міста Охтирка: я, чоловік і донька-студентка. Чоловік - інвалід дитинства.
У перший день війни ми тут з розуму сходили. Донька була в Харкові, і ще й була записана в територіальну оборону.
Важче за все було вивезти доньку з Харкова. Дорогою двічі попали під обстріл.
Шок був у всіх, коли ввечері дитина прочитала, як в Гостомелі знайшли дівчат вбитих і зґвалтованих.
Все життя перевернулося з ніг на голову. Люди нервові стали. Ми нікуди не виїжджали. Всі наші родичі - в територіальній обороні. Дитину ми відправили до Гадяча, а ми з чоловіком вдома знаходилися.
Фінансово важко дуже було, та і нервове напруження… Але справляюсь, працюю на городі, і це рятує.
Я не думаю що все надовго затягнеться. Можливо, до осені.Хочеться мирного майбутнього. Головне - щоб не було війни.
