Ми з міста Охтирка: я, чоловік і донька-студентка. Чоловік - інвалід дитинства.

У перший день війни ми тут з розуму сходили. Донька була в Харкові, і ще й була записана в територіальну оборону.

Важче за все було вивезти доньку з Харкова. Дорогою двічі попали під обстріл.

Шок був у всіх, коли ввечері дитина прочитала, як в Гостомелі знайшли дівчат вбитих і зґвалтованих.

Все життя перевернулося з ніг на голову. Люди нервові стали. Ми нікуди не виїжджали. Всі наші родичі - в територіальній обороні. Дитину ми відправили до Гадяча, а ми з чоловіком вдома знаходилися. 

Фінансово важко дуже було, та і нервове напруження…  Але справляюсь, працюю на городі, і це рятує.

Я не думаю що все надовго затягнеться. Можливо, до осені.Хочеться мирного майбутнього. Головне - щоб не було війни.