Мені 33 роки. Я інвалід другої групи, мешкав у Вугледарі. Зараз у нас там все розбили, і ми переїхали в місто Лебедин.

На початку війни ми вдома, в квартирі були, на четвертому поверсі. Спочатку світла не було, потім почали стріляти по будинках, і ми пів року сиділи в підвалі. З березня сиділи без світла, води, газу. Потім нам перестали привозити гуманітарку, і прийшлося виїхати. Був приліт у квартиру, будинок горів. Розбили повністю все, дім непридатний для життя. Я з матір’ю виїхала. Сестра з племінницею виїхала раніше в Германію.

Шокує, що росіяни стріляють куди попало, навіть туди, де немає військових. Стріляють по всіх домах, квартирах.

Ми знайшли перевізника і виїхали прямо від підвалу де ми були. Їхали нормально, тоді ще не дуже стріляли. 

Перевізник довіз нас до Сум. Тоді ще дороги були відкриті - можна було виїхати. А зараз вже не випускають нікого.

Поки не стріляють і у місті тихо, то немає стресу, а коли стріляють, то починаєш згадувати все – і починаються нерви.

Я думаю, війна закінчиться нескоро. Важко жити в чужій квартирі. Своїх речей немає, нічим платити за квартиру. Виїхали без нічого: немає ні тарілок, ні вилок - нічого немає, то яке може бути майбутнє?