Від обстрілів у Маріуполі Олена з рідними ховалась у надійному підвалі старого будинку. Їм повезло, що під час влучання будинок не склався повністю, тільки вікна вилетіли

До початку війни ми мешкали в Маріуполі – я, чоловік та син. На момент вторгнення я була вагітна, третій чи четвертий місяць. На Лівому березі ми жили, з нас все і почалося.

Ми виїжджали, коли з'явилися перші коридори, не стали гаяти часу. Вирішили, що потрібно виїжджати. На той момент чоловік зміг нас перевезти до знайомих у Приморський район, звідти ми колоною виїжджали усі разом.

У дитини моєї 23 лютого був день народження. Чоловік працює в поліції, мені сказав, що треба готувати документи й везти дитину до батьків. Вони жили трохи далі, але теж на Лівому березі. 

Вранці мене почав турбувати телефон: мені писали, що почалася війна. Чоловік в той час був на чергуванні. Він теж по телефону сказав, що почалося. 

Батьки на початку, коли ще щось працювало, купили те, що було можливо. Зв'язок пропав десь 2 березня, в цей день чоловік перевіз нас у Приморський район: там ми були у бомбосховищі, між собою чимось ділилися. Почали грабувати магазини, якісь були відчинені - звідти потроху щось хтось приносив. 

Це в Приморському районі п'ятиповерховий будинок. Там була бібліотека в підвалі, а раніше було бомбосховище - там можна було закритись. Були металеві двері, які робили під час Другої світової, напевно.  Нормальне бомбосховище у нас було, але коли був приліт в будинок, то добре, що не в нижні поверхи.

Ми дуже злякалися, коли повибивало вікна внизу. Але хлопці швиденько нам все позакривали, тому ми, можна сказати, були в теплі, нам повезло.

Я була вагітна, і мене всі підгодовували. Чоловіки під вибухи бігали на криничку і приносили нам воду - там був спуск до моря, і там була вода. 

Були думки, що якнайшвидше кудись виїхати, але всі дороги були перерізані. Приходили люди, якось змогли зловити зв'язок, і приносили новини, що є «зелені коридори». Ми почали вирішувати, як нам виїжджати. На щастя, нам це вдалося. 

Мій чоловік – поліцейський, і це було найскладніше. Не знаю, що нас врятувало. Ми проїжджали дуже багато блокпостів, і нам траплялися адекватні росіяни. Вони бачили, що у нас двоє дітей в машині, що я вагітна - можливо, це нас і врятувало. На той момент, мені так здавалось, у них ще не було повної бази поліцейських та військових. Ми їхали, всі трималися. Коли проходили контроль чоловіки, ми боялись навіть дихати. Боялись, що когось з них заберуть, не дай Боже, і що ми будемо робити посеред дороги з дітьми, і ще я вагітна? Нам просто повезло. Ми спокійно доїхали до Запоріжжя, і дня через чотири вже виїхали в Дніпро.

Чоловік досі працює у Донецькій області. Щоб ближче бути до тата, до чоловіка, щоб в нього була можливість хоч іноді нас відвідати, тому поки живемо у Дніпрі. Нам повезло, трапилися нам дуже хороші люди. 

На жаль, батьки залишилися в окупації, тому що там залишилось житло. Вони там, щоб хоч щось залишилось, а ми - тут. 

Навіть коли ми виїжджали, то не знали, чи живі батьки, чи ні, бо вони залишились на Лівому березі. Але як тільки ми виїхали, виїхали і вони через декілька днів. На жаль, вони там залишаються поки, бо вік такий, що вони бояться якихось змін. Там було житло, а тут нічого немає. Як воно далі буде? Чекаємо, коли повернемось назад. Коли повернемо Маріуполь додому, будемо всі разом. 

Сподіваюсь на тихе, спокійне майбутнє, без війни. Найголовніше, щоб усі сім'ї возз’єдналися і все, що залишилось там, нарешті повернулося додому, ми всі повернулися додому. Це найзаповітніша мрія на даний час. Щоб діти не чули вибухів і не знали, що таке слово «війна».