О п’ятій ранку мені здалося, що дощ і гроза. Виглянула у вікно - дощу не було. Я живу недалеко від Нової Каховки, тож мені було видно заграву у вікно. Перед тим по телевізору і в інтернеті запевняли нас, що Росія на нас не нападе, але передумови до цього були. Коли діти подзвонили мені о першій дня, що на Каховській ГЕС висить російський прапор, то вже ніяких сумнівів не було. Почалося вторгнення.

З медикаментами трохи складно було. Я і моя мама - гіпертоніки. Коли привозили в нашу амбулаторію ліки, то видавали одну пластинку: мені з мамою чотири таблетки на двох. 

Треба приймати ліки кожного дня, а було чотири таблетки на невизначений термін. Мамі 82 роки, то в неї повинно бути все своє, і не на один день, а на більше. Під окупацією  зв'язку не було, ми були відрізані майже дев’ять місяців від усієї України.

Було зовсім неочікувано, ми зраділи, як дізналися, що росіяни звільнили правий берег. Сьогодні ми ще були під їхнім ярмом, а назавтра почули таку новину: що покидають росіяни наш правий берег і переходять на лівий. Тільки ми рано радувалися, бо не знали, що піде за цим: що будуть нас діставати з лівого берега. Як зайшли наші частини в наш населений пункт, то як радісно ми їх зустрічали! 

Рідних порозкидало. Моя мама, яка проживала у будинку поряд зі мною, зараз перебуває за триста кілометрів від своєї домівки, в якій вона не була майже півтора роки. 82 роки їй, хоче додому дуже, а немає як. Я не бачусь ні з дітьми, ні з онуками. Ця війна, поламала усе, всі плани поламала. У багатьох забрала життя - це неможна пробачити і це не забути ніколи. 

Я хочу бачити Україну вільною, незалежною. Щоб мами дочекалися своїх дітей, дітки дочекалися, щоб їхні папи і мами повернулися, щоб сім’ї були всі разом. Додому дуже хочеться.