Я жив у Степногірську, бачив удари російських ракет. Ми там жили до квітня, у нас вже не було світла, води. На джерельця ходили по питну воду. Також адміністрація зробила підвіз в цистернах технічної води. В магазинах вже нічого не було. Незрозуміло було, коли їхати. Думали, що це швиденько закінчиться, але, як виявилось, не швиденько. 

Коли вибухає близько, всім страшно, а потім звикнеш. 

Багато блокпостів було, але ми виїхали. Забрали нашого улюбленця, кота Мурчика. Він був теж десь на стресі, такий неспокійний. В цілому все було нормально.

Мені здається, що вже всі попривикали до життя у прифронтових регіонах. Чути кожен день сирену, сповіщення, чи на роботі ти, чи не на роботі, 

Не бачу поки майбутнього ніякого: все, як у тумані. Ніхто не може прогнозувати, що буде далі. Живемо одним днем.