Гордієнко Ольга, 8 клас
Смілянський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І ступеня – гімназія ім.В.Т.Сенатора» Смілянської міської ради Черкаської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Власик Наталія Миколаївна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Бути українцем – це гордість. Протягом усієї історії наш народ страждав, наші права утискали, нам не давали свободи. І зараз, через тридцять років незалежності, на нашу землю напав ворог та хоче знищити. Але ми сильна нація, яка мужньо боронить свою свободу.

Я пишаюсь нашою країною та нашим народом. У нас одна з наймилозвучніших мов світу. Це визначили ще в 1934 році на конкурсі краси мов у Парижі. Вона була визнаною як найкраща, наймилозвучніша та найбагатша мова світу і посіла друге місце після італійської. Та не тільки мовою можна пишатись.

Також я пишаюсь нашим українським народом. Перша згадка про Україну була ще в 1187 році, до цього була Русь, нащадками якої ми є. Ще з тих часів нашу землю хотіли поневолити. Але така складна історія нас загартувала, ми стали сильними та витривалими. Якби не складний історичний шлях, Україна не знала б, як захищатись від тих чи інших чужинців. В нас не було б можливості зробити свій план захисту. Попри все, ми ніколи просто так не нападали на своїх сусідів. Ми лише захищалися та повертали те, що належало нам від самого початку.

Війна на українських землях триває з 2014 року, але у лютому 2022 року почалось повномасштабне вторгнення. Воно зруйнувало спокійне життя багатьох українців ще з першого дня.

Велику частину країни окупували, деякі українці змогли виїхати, багато хто помер в окупації та гине в цю хвилину на фронті. Ми всі пишаємось нашими захисниками та робимо все для перемоги, допомагаємо, як можемо. Багато хто донатить, розпочинає збори на обладнання для нашої безпеки та закриває їх великими сумами. В донатах кожна гривня важлива, вона може зберегти комусь життя. Я зі своєю сім’єю та друзями теж залучаємось до допомоги. Багато наших рідних та просто знайомих пішли на війну, щоб захистити нас, деякі, на жаль, залишили там і своє життя. Я з однокласниками допомагаю збирати волонтерську допомогу у школі, ми беремо участь в благодійних ярмарках. Ще з перших днів війни наша школа, як і інші школи, приймала переселенців. Багато сімей приносили речі, постільну білизну. Моя сім’я теж допомагала школі, зараз допомагає благодійним організаціям. Мама працює в кав’ярні та готує безплатну каву військовим, в магазинах ми завжди пропускаємо військових без черги, бо кожна їхня хвилина важлива. Так, це дрібниці для нас, але військовим приємно, що про них піклуються. Вони ризикують життям заради того, щоб ми спали спокійно, і нам слід це цінувати. Ще нам допомагають інші країни: надають зброю для захисту, проводять мовні курси для переселенців, щоб вони могли зрозуміти хоча б трохи мову тієї країни, в яку приїхали, до нас приїжджають добровольці. Люди приймають переселенців, допомагають їм адаптуватися, діляться житлом, їжею.

У мене теж є друзі в Європі, які допомагали нашим землякам. Наприклад, подруга в Німеччині. На початку війни вона вже не перебувала в Україні, бо переїхала туди раніше, але завжди була відкритою для допомоги.

Її сім’я приймала людей, допомагала знайти роботу, розбиралася з документами, відправляла декілька разів гуманітарну допомогу до Херсону, ні на хвилину не забуваючи про свою Батьківщину. Я дуже вдячна їй та іншим, хто у такий складний час допомагає українцям, які цього потребують. Зараз моя подруга допомагає своїм одноліткам влитись в іноземне середовище. У неї це чудово виходить.

Я пишаюсь нашим народом, я пишаюся собою. Ми сильні та обов’язково виграємо війну. Ми велична нація. Ми – УКРАЇНЦІ!