На момент вторгнення я була підприємцем, у мене був магазин. Коли почалась війна, я не знала, що мені робити. Третього березня росіяни зайшли до села. Заїхали на танках по городах. Перебили газову трубу. Всі люди залишились безпорадними. Продукти в село не завозили, росіяни не пропускали машини з провізією. Я з чоловіком їздила по хліб за п’ять кілометрів від села. Чоловіку вдалося домовитись, щоб його машину пропускали з хлібом. Нам вдалось завезти трошки продуктів, а потім все закінчилось.

Росіяни приходили до мого магазину. Щось купляли, щось забирали просто так. Без світла та газу виживати було дуже важко.

Моєму сину було дванадцять років, тож потрібно було його рятувати. Ми проїхали десять блокпостів росіян. Буряти були найстрашнішими, у них були моторошні обличчя. Син дуже злякався. 

Зараз ми живемо в Запоріжжі. Тут багато моїх рідних. У мене немає нічого, але якось живу. Сподіваюсь на закінчення війни.