Закупін Антон, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порало Наталя Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо говорити про війну в моєму житті, то почалася вона для моєї родини не в лютому двадцять другого, а весною чотирнадцятого. Жив я тоді в Дніпропетровській області. І якщо Київ — серце країни, то Січеславщина — її печінка. Дніпро був і є великим транспортним хабом, тож будучи маленьким, я бачив багато техніки й живої сили, що рухалася на Донбас. Моя покійна мати - учасниця АТО, капітан ЗСУ, медикиня, служила в сімнадцятій танковій Криворізькій бригаді імені Костянтина Пестушка, тому війна укоренилася в моїх мізках ще з дитинства. Так само з дитинства в моєму серці  закарбувалося панічне передчуття того, що рано чи пізно конфлікт розморозиться і війна стане ще більш масштабною, руйнівною, жахливою. Кожного дня, протягом восьми років, я очікував початку кінця.

І ось настав цей фатальний день. Двадцять четвертого лютого  я… проспав початок повномасштабного вторгнення. Проспав момент, якого боявся найбільше.

Батько розбудив мене, як завжди, о шостій ранку і досить спокійно повідомив, що  в історії нашої країни розпочалася нова глава. На диво, я відчув полегшення. Те, про що постійно думав, сталося. Сучасне було неясним, майбутнє — ще більш туманним, але нарешті мені нічого боятися.

Вибухи, обстріли, смерті мене не лякали. Будь-чим можна пожертвувати заради свободи, заради нації й війна, на жаль, була цією необхідною жертвою.

За декілька днів російське військо просунулося до Дніпропетровщини. Покров, моє рідне місто, на півдні області, біля  траси, що сполучає Кривий Ріг, Нікополь, Дніпро і  Запоріжжя, тож окупація була питанням часу. Бої велися за декілька кілометрів від міста, обстріли стали буденною справою. Щоденна рутина складалася з моніторингу новин.

Було відчуття, ніби я гнию заживо. Я бачив проблеми, я бачив помилки, але все що я міг – спостерігати.

Це вбивало мене зсередини й розхитувало вже нездорову психіку. Тим не менш, були й деякі позитивні моменти. Ще за місяць до вторгнення я почав писати вступну олімпіаду в УФМЛ КНУ імені Тараса Шевченка, яка мала розтягнутися аж на 4 місяці, але я й не сподівався, що поступлю. Але доля посміхнулася мені своїм кровавим оскалом, й через початок нової фази війни кількість конкурентів знизилася настільки, що навіть без особливих старань мені вдалося здобути місце в такому престижному закладі освіти. 

Фізмат справді змінив моє життя. І не через те, що я переїхав у столицю, і не через те, що потрапив у нові умови. Зовсім ні.

Просто в цьому ліцеї навчається дівчинка, яка змусила моє серце битися сильніше, ніж зазвичай. І досі гадаю: чи звела б нас доля, якби не війна? Одному Богу відомо.

Підсумовуючи усе вищесказане – війна, на жаль, стає буденністю, й має різні сторони, й навіть у темні часи бувають проблиски щастя. Головне – не впадати у відчай, вірити у світле майбутнє, й заради цього майбутнього працювати, жити не заради життя, а заради ідеї.