Наталія Анатоліївна мешкала у Василівці Запорізької області. Російська армія за лічені дні перетворила це місто на руїни. Наталія Анатоліївна бачила загибель сусідів і зовсім незнайомих людей 

Мені 48 років. Я з міста Василівка Запорізької області. Ми з чоловіком вимушено поїхали з дому. Мені треба було зробити операцію. Тепер живемо в Запоріжжі. Хочемо повернутися, але не можемо, бо у Василівці йдуть бойові дії.  

Про початок війни я дізналася на роботі. Вранці нас сповістили, а ввечері вже почали лунати вибухи, щоправда, віддалено. А наступного дня – вже зовсім близько. Через день вибухи були вже за півтора метра від дому. Це був такий жах! Ми не знали, що робити.

Я працювала в дитячому садочку. В перші місяці війни ми приймали людей з Донеччини. Годували їх, надавали нічліг. А одного дня –  мабуть, це був якийсь знак – людей не було. Тоді у дитячий садок прилетіло два снаряди. Один влучив у дах і пошкодив другий поверх, а інший поцілив у підвал. Як добре, що там нікого не було.

Були влучання в сусідні будинки – загинули люди. Василівка враз перетворилася на руїни. Били навіть касетними бомбами.

У березні не працювали магазини й аптеки. За останній тиждень лютого все розкупили. Гуманітарну допомогу від України привезли лише раз, а потім через постійні обстріли не було доступу до міста. Російська армія швидко захопила Василівку й не давала нікому проїхати. Через деякий час, коли обстріли стали не такими інтенсивними, жителі ближніх сіл приносили нам деякі харчі. А з ліками взагалі була біда. У мене дуже розболівся зуб. Я пішла до лікарні, мені встигли його вирвати. А через день-два в нас уже вибухи, війна зовсім близько підійшла. Не було де взяти знеболювальне – мучилася. Дякувати знайомим, які дещо приносили та радили, яким народним методом можна зарадити. 

Одного дня до нашого двору під’їхав БТР і наставив дуло будинок. З бронетранспортера вийшли російські військові. Для мене це було найбільшим шоком.

Моя знайома виїхала на три дні раніше й потрапила під обстріл. З нами такого не трапилося. Ми їхали довго і зі страхом в очах. Не знали, чим для нас може закінчитися дорога.  

Дуже багато людей виїжджало. Росіяни не пропускали їх. Літо. Спека. Людям доводилося стояти на блокпосту по тижню, а інколи й по два. Були такі випадки, що люди за цей час помирали.

Кілька днів тому я почала працювати у волонтерському центрі. Допомагаю людям, які опинилися в такій самій ситуації, як і ми.

Хочеться, щоб війна закінчилася найближчим часом, але не все так просто. Росіян дуже багато, і зброї у них теж чимало. Ми телефонуємо своїм знайомим, які залишилися в Токмаку й Василівці. Вони кажуть, що окупантів стало ще більше, і їхньої техніки також. Нам залишається чекати й надіятися на наших захисників.

У нас є два сини. Один виїхав ще до війни, а інший зараз воює. Мама чоловіка залишилася в Токмаку. Ми планували повернутися, коли мій стан здоров’я покращиться, продати господарство, забрати маму й разом виїхати в Запоріжжя. Та вийшло так, що ми не можемо повернутися. А мама ні з ким, крім нас, не хоче виїжджати. Зараз там трохи спокійніше, то якось ще тримається. І подружки допомагають. 

Мріємо про закінчення війни і відновлення України. Хочемо повернутися додому, зустрітися зі своїми рідними. Тільки цим і живемо.