Я переміщена особа з 2014 року, раніше жила у Донецької області. Мені б дуже хотілося миру, але його немає. Усе стало тільки гірше. У мене певний час були рожеві окуляри. Я вважала, що люди якось зможуть домовитися, та, на жаль, миру досі нема. 

Було дуже складно. Я спочатку виїжджала з Алчевська, де навчалась у виші. Ми з мамою бігали й шукали таксиста, який би погодився нас відвезти до нашого населеного пункту. А потім мої батьки вирішили мене кудись відправити. Я навчалася на 4 курсі, вступала в магістратуру. Вирішили, що мені краще побути десь у безпеці. Моя мама родом із Кіровоградщини, тому я сюди переїхала. 

Шокувало, що люди можуть брати в руки зброю і стріляти один в одного. Людське життя ні для кого не є цінністю. Люди можуть ненавидіти одне одного, горло перегризти, вбити. 

Я була шокована, коли в нашому селищі, коли там ще була «ДНР», люди взяли автомати й пішли коїти безлад. Вони почали мстити чоловікам своїх колишніх жінок. Стали грабувати. Мені було дуже тяжко на це дивитись. 

Я не розуміла, навіщо все це. З 2014 року в мене була якась надія, що можна щось змінити, що настане мир, що люди будуть живі.

Коли бомба влучає в будівлю, а люди залишаються живі, мені приємно, що Бог їх уберіг. Приємно, коли під час війни люди не кидають домашніх тварин, у такі тяжкі часи допомагають їм. Це означає, що не все так погано, як може здатися. Люди залишаються людьми. 

Я мрію тільки про мир, і щоб люди перестали гинути, а батьки повернулися до своїх дітей. Щоб діти побачилися зі своїми батьками, які зараз на окупованій території. Щоб люди помирилися між собою.