Куца Валерія, 9 клас, Катюжанський опорний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гавриленко Тетяна Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

І буде мир…….

І вишні зацвітуть

У рідному моєму краї.

Лелеки добру звістку принесуть…

«Кінець війні, ми ворога здолали!»

Ліна Костенко

24 лютого 2022 року розпочалася війна в Україні. Я прокинулася вранці з чудовим настроєм, почала збиратися до школи, але, зайшовши на кухню, я побачила засмучених батьків , які й повідомили мені, що розпочалася війна. Не розуміючи, що буде далі, ми всі залишилися вдома, сподіваючись, що завтра все скінчиться, і я піду до школи, а батьки на роботу. Через декілька годин пролунали перші вибухи, з′явилися перші російські літаки в небі. По вулицях нашого села почали їздити російські танки та обстрілювати автомобілі з людьми, заселятися в будинки мешканців нашого села.

Згодом ми дізналися, що наше село під окупацією російськими військовими.

Я подумала, що кінець моїм мріям про щасливе майбутнє. Кожного дня я запитувала у батьків, що буде далі та чи ми виживемо. Минали дні, а ситуація ставала все гірше й гірше. Ми всією родиною спали в укритті, тому що в будинку було небезпечно. Одного березневого вечора були потужні обстріли. Ми прийняли рішення спуститися в укриття. У той час, коли мама мене вкривала ковдрою, пролунав дуже потужний вибух. Ми дуже злякалися, бо не розуміли, чи вцілів наш будинок.

Коли обстріл минув, ми вийшли з укриття, в нашому будинку були розбиті вікна, посічені стіни та двері – до нас у подвір′я прилетіла міна.

Наступного дня на нашу вулицю заїхала колона окупантів. Почалися обшуки, але, дякуючи Богу, вони до нас в будинок не зайшли. Минуло декілька тижнів, але обстріли не стихали. Батьки прийняли рішення виїжджати з села в більш безпечне місце. Ранком 18 березня, зібравши речі, ми вирушили в дорогу.

Було дуже страшно, російські солдати дивилися на нас з насмішкою, обшукували наші речі, викидали все з машини.

Далі, доїхавши до села Демидів, волонтери перевели нас через понтонний міст на інший бік річки. Там були наші українські військові, один з них наказав триматися праворуч. Тоді я зрозуміла, що ми пережили ці страшні тижні і залишилися живими. Далі на нас чекали евакуаційні автобуси, якими ми доїхали до Київського залізничного вокзалу, там нам повідомили, що це був останній евакуаційний рейс, для нас це означало – останній шанс на порятунок з того пекла. Згодом ми дізналися, що декілька автобусів, які їхали за нами, були обстріляні, а потонний міст зруйновано.

Опинившись в безпечному місці, я зрозуміла, що потрібно цінувати все те, що маєш  рідний дім, батьків, друзів, ночі та дні без тривог і взагалі - життя.

Уже тисячу днів триває ця клята, кривава війна. З кожним днем все більше й більше невинних смертей на нашій землі, ще більше крові й страху серед людей. Сьогодні в українців на всіх одна мрія – Перемога над загарбниками. Кожного дня я дякую Богу, за те ,що я і моя родина залишилися живими. Низький уклін нашим захисникам і захисницям за те, що маю можливість писати це есе не в укритті, а в своєму затишному будинку.

Слава Україні ! Героям слава!