Я з Миколаївської області - з міста Снігурівка, що було вісім місяців в окупації. Але ми через місяць виїхали з дому. До війни була робота, будинок. Діти росли. Школа була. Тепер, звісно, все по-іншому.

24 лютого спочатку брат зателефонував. Він працює в Миколаєві - не доїхав до міста, як їх повернули додому. Він повідомив, що почалася війна. І, звичайно, дізнавалися з Інтернету, телебачення. Ми слідкували за новинами.

Коли до нас зайшли окупанти, звичайно, з продуктами харчування були проблеми. Не було можливості працювати, заробляти. Більше все-таки з грошима були проблеми. Але ми все пережили, повернулися додому. Батьки наші тут залишалися - наглядали за житлом, тому нам було куди повернутися.

Виїжджали, бо окупанти, ходили по домівках із перевіркою. Я побоялася за життя дітей. 

Мій старший син - у лавах ЗСУ. Ми боялися, що рашисти дізнаються про це, і можуть постраждати мої менші діти. Я самотня мати, виховую трьох синів. Старшому - двадцять років. 

Коли я повернулась додому, мені наснився сон, що перемога буде 22 травня.