«Були обстріли, страшно, але я бігла та молилася»

Віра Григорівна з важким серцем згадує день, що перевернув її життя. О пів на п’яту ранку за кілька кілометрів від будинку прогримів страшний вибух. Розгорталися тривожні події, і на деякий час довелося поїхати. Жінка згадує, як у важку хвилину виживали тільки завдяки гуманітарній допомозі, яку давали сестрі на дітей, тому що спочатку не було ні роботи, ні пенсій.

Я весь час проживала в Старогнатівці. Єдине, в 2015 році на 10 місяців ми з мамою виїжджали. Тоді сильно стріляли. Я незаміжня, дітей немає. Я живу з мамою і двома братами. Вони працюють у селі, я доглядаю за мамою. Народилася та виросла тут, вчилася в Донецьку. Потім працювала на молочно-товарному комплексі, поки він існував.

До 2014 року ми постійно їздили в Донецьк, купували одяг і продукти. Там досі живуть наші родичі. Зараз довелося все перебудувати. Тепер на лікування ми їдемо у Волноваху.

Наприклад, у мене проблеми зі щитовидною залозою, мені робили операцію. З 2003 року я лікувалася в лікарні Донецька. А тепер нормально не лікуюся, бо у нас один сімейний лікар на кілька сіл. І він сам хворіє. У мами стався інсульт, а мені доводилося телефоном брати для неї призначення. Тому дуже складно.

Я пам’ятаю перший день війни, навіть число. Це було 21 серпня [2014 року]. Кілометрів за п’ять від нас був великий артилерійський удар. Обстріляли сусіднє село. Це було о пів на п’яту ранку. Ми прокинулися від цього жахливого вибуху. Усі почали ридати.

З нами жила моя сестра, яка поїхала з маленькою донькою з Донецька. Ми почали збирати речі, хотіли тікати. Навіть поїхали на місяць до знайомих, які живуть під Києвом. Пожили там місяць і повернулися в село.

Тоді у нас був ще Тельманівський район. Але там підірвали міст, який об’єднував два береги Кальміусу, і ми більше не могли їздити в Тельманове. А там і пенсії, і лікарні, і все інше було. Моя мама перестала отримувати пенсію, сестра перестала отримувати дитячу допомогу. Працював тільки один брат.

Сестра була прописана в Донецьку, вона їздила та отримувала від Фонду Ріната Ахметова допомогу на маленьких дітей.

Вона кожного разу їздила в Донецьк, а жила у нас, тому що боялася. І ми чотири місяці жили завдяки цій допомозі. У січні [2015 року] ми почали отримувати пенсію з Волновахи.

Той момент був дуже напружений та страшний. Доводилося жити по-іншому, кожного разу заново шукати роботу. Через 10 місяців, у листопаді 2015 року, ми повернулися, а у нас не було ні роботи, ні господарства, ні городу, ні дров. Потрібно було все відновлювати.

Ми мало не гілочки палили спочатку, було дуже важко; потім завели курей. Зараз вже втягнулися.

Зараз, коли буває якийсь більш сильний обстріл, він зрідка, але буває, єдиний страх – щоб не почалося, як було колись.

Їхати було небезпечно. Ми не могли це зробити самостійно. У кого був транспорт, люди виїхали. Я попросила допомоги у військових. Я побігла в центр. Були обстріли, страшно, але я бігла та молилася. І зустріла першу-ліпшу військову машину, зупинила їх, розповіла, що нас багато. Тоді сестра з нами жила, у неї шестеро дітей, було немовля. Ми попросилися, нас було 14 чоловік – три сім’ї. І вони вивезли нас у Волноваху.

Кидати все було дуже важко. У нас було шість свиней, курей 50 штук. Ми думали, все буде зимувати. Борошна накупили, консервації багато зробили. А їхали – взяли тільки речі з собою. Усе залишилося. Ми повернулися – нічого немає.

Повертатися було страшно, тому що слухали новини. Новинами передавали, що село обстрілюють. Дзвонили в село, нам говорили: «Та нічого, можна жити». У ті роки було страшнувато, блокпости всюди, часто стріляли. Зараз начебто рідше, якось звикли трішки.

Спочатку взагалі був вакуум якийсь, тому що із села не можна було ні виїхати, ні приїхати. У нас не було нормальних продуктів. Під час сильних обстрілів по кілька тижнів не було світла. Ми були ізольовані від світу, зв’язку не було.

У нас своєї води немає, ми ходили до сусідів качати її, все дуже складно. Зараз електрика завжди є.

Поїхати кудись дуже складно. Автобус буває, але не завжди. Потрібно наймати таксі, а це дорого. Лікуватися неможливо. Багато сімей виїхали з села, школа на межі закриття. Там залишилося дітей 60. В основному всі, у кого є діти, намагаються виїхати. Багато вчителів теж поїхали. Тому життя дуже змінилося і не на краще.

Ми отримували гуманітарну допомогу. Фонд Ріната Ахметова завжди привозив до нас в село. Моя мама отримувала та сестра як мати-одиначка. Потім Червоний Хрест сюди привозив, від них була допомога, щоб займалися сільським господарством. Ми пішли на одну програму і взяли мотоблок. Тепер трішки легше, можемо самі обробляти свій город. До мотоблока взяли причіп. Тепер можемо навіть поїхати і набрати хмиз у посадці. Сире дерево не можна, можуть оштрафувати, а сухі дерева можна, їх дуже багато тут.

У той час ця допомога була дуже важлива, тому що ми втратили роботу. І навіть якщо заробляли якусь копійку, ці продукти допомагали економити. Ми могли витратити гроші на ліки. Особисто для нашої сім'ї допомога зіграла велику роль.

Ми з радістю ходили і отримували її. У мене мама лежача, на памперси потрібно постійно знаходити гроші. Тому, коли давали ці пакети, було дуже добре. Найбільше жителям допомагав Фонд Ріната Ахметова та Червоний Хрест.

Мрію, щоб війни не було. Наші проблеми не вирішаться самі собою, але буде почуття безпеки і будуть відкритими дороги – буде більше можливостей.