Я одна залишилася. Раніше проживала в Дніпропетровську [Дніпро]. Закінчила університет і там залишилася працювати на Дніпровському машинобудівному заводі.
А зараз проживаю в Старогнатівці, доглядала за хворою мамою. Залишилася тут і почалася війна.
Мама хворіла, я 12 років за нею доглядала, а потім приїхав брат із Криму. Інсульт, чотири роки за ним доглядала. Тут і почалася війна. Він хворий, тут бомбардування, обстріли. Нелегко було.
До війни, звичайно, життя було краще. А зараз... Ніби все нормально, жити можна якось, якщо працюєш, щось робиш. Але спілкування дуже бракує. Один за одним йдуть друзі. Важко.
Уперше, коли у нас був дуже сильний обстріл, снаряди літали буквально над селом, небо було червоне. Було дуже страшно і незвично. Такого ми ще не бачили, не чули ніколи. Цей день мені чітко запам’ятався на все життя. Потім вже якось потихеньку звикли, адаптувалися. Зараз десь стріляють, а мені вже однаково.
Слава Богу, пенсію нам весь час давали вчасно. І спасибі благодійним фондам, вони добре допомагали. Рінат Ахметов дуже допоміг. Тих продуктів, які я отримувала від його Фонду, мені вистачало на все. Так що я могла гроші витратити на паливо або на щось інше. І Червоний Хрест теж допомагав.
Наш будинок стоїть прямо біля дороги. У мене потріскалися стіни, все це доводиться щороку ремонтувати. Ось зараз знову ремонт буду робити. У селі у нас були випадки, коли потрапляли і снаряди в будинки.
Ми нікуди не виїжджали, всі по підвалах ховалися. Ось так і жили. Слава Богу, що поранень ніяких не було, від обстрілів не постраждали.
Найважче було взимку без світла, його не було місяцями. Холодильники не працювали, грубку топили дровами. Мені від мами дісталася гасова лампа. На цій лампі й жили.
Мені було дуже важко, коли поховала маму та брата і залишилася одна. Цей момент був найважчим, тому що багато друзів роз’їхалися хто куди.
.png "«До цих пір трусимось, як бомби вибухають»")
.png "Імена")
