Мені 33 роки. Працюю медичною сестрою, маю сина і чоловіка. Живемо в Снігурівці, жили в окупації. На початку війни рашисти лізли, куди могли. Страшно було дуже. Потім були обстріли наших домівок.

Ліки ми діставали, як могли. Лікували і простроченими ліками, води не було. Спочатку хліба не було, потім окупанти нам привозили, але за великі гроші. Вони давали гуманітарну допомогу, але ми не брали, бо потрібно було паспортні дані давати. Воду носили зі струмка.

Ми ніколи не думали, що в наш час ми будемо таке переживати, що є люди в наш час, які стріляли в мирне населення, крали дітей, катували людей. Це не люди, це тварини.

Коли зайшли ЗСУ, нам не вірилося, ми плакали. Ми обіймали цих людей так сильно і були на сьомому небі від радості!

В родині всі стали нервові. Всі хворіють на серцеві захворювання. Зараз взагалі дуже страшно: не знаємо, коли і куди прилетить. Розлучились із рідними: багато хто виїхав, багато кого довго не бачили.

Ми не знаємо, коли війна закінчиться, але віримо, що буде наша перемога, і хочеться щоб якнайскоріше.