Я пенсіонерка. Мені 67 років. Живу в Снігурівці, ніде не виїжджала. В окупації не мед був, не хочеться згадувати.

24 лютого я вдома була. Включила радіо - стала сирена вити. Я не думала, що це війна. До нас прийшли окупанти 19 березня та були по 10 листопада. Ні світла при них не було, ні води, ні газу, ні зв’язку Продуктів теж не було - нічого не було. Добре, що у нас річка Інгулець протікає, - ми по воду ходили. Потім почали воду давати раз на дві або три тижні.

Хто думав, що буде війна і я буду старість доживати у війну? Тоді снаряд впав у мене – два вікна великих вилетіло і третє, мале. Сарайчик був - на себе удар прийняв. Такий шок. 

Страшно було на тих рашистів дивитися, як ходили вони по ринку з автоматами.

У мене немає родини, я сама. Купувала ліки – так і справлялася з усім. Без ліків дуже важко. 

Тільки Богу відомо, коли ця війна закінчиться. Хочеться, щоб швидше. На майбутнє я ще не загадую, живу сьогоднішнім днем.