Мені 29 років, одружена, маю дитину дев’яти років, вагітна другою. Живу в Слов'янську. Рік гуляла по евакуаціям, не витримала і повернулася додому.

В перший день війни було страшно дуже. Я не розуміла, що коїться, не вірила, що взагалі це відбувається, діти були перелякані.

Ми встигли виїхати до гуманітарної катастрофи. Тут залишалася мати, яка все це бачила: черги до банкоматів, відсутність продуктів у магазинах.

Коли ми з дому виїжджали, в Лозовій нас обстріляли. Приїхали до Львова - там нас зустріли волонтери на залізничному вокзалі. Вони нас і пригріли, і відмили. Це були ангели після такої важкої поїздки. 

Родичі залишилися без роботи, і це на нервову систему дуже вплинуло, Вони роздратовані постійно, один з одним сваряться, всі на нервах стали. Дуже важко тепер з ними спілкуватися. 

Хотіла б, щоб скоріше все закінчилося, щоб повернулися території і щоб перестали сваритися за мову, за територію і все інше. Бо коли війна повномасштабна, а люди сваряться за якісь нісенітниці вдома, то це дуже тяжко переносити. Хочу, щоб війна закінчилася, і ми жили в мирі один з одним, не ображали один одного.