Мені 64 роки. Війна застала мене вдома, на Луганщині. Я тоді дуже хворіла. Син працює в поліції, тому нам сказали негайно евакуюватися. О п’ятій подзвонили, о сьомій годині ми вже виїхали до Дніпра. Тут у мене живе брат, ми спочатку поселилися в нього, а зараз живемо на зйомній квартирі.

Переживаємо за своє майно яке там напівзруйноване, у сина зовсім з будинком біда, потім в нас ФСБ, проводила обшуки, так що там майже нічого немає, тому не знаємо що буде далі. Дуже важко на зйомній квартирі, бо дуже дорого. Я в свої роки хотіла вже вийти на пенсію, але приходиться працювати. Працюю вчителем, а школа онлайн. 

Ми їхали на тиждень-два, тому нічого з собою не брали. Надіялися на все краще, але вийшло, як вийшло. Забрали тільки двох котів.

Поки що я працюю, діти працюють, тому ми нікуди не можемо в інше місто переїхати. Але моєї зарплати разом із пенсією навіть не вистачає, щоб оплатити житло. Стараємося виживати.

Шокує, що летять ракети по мирних мешканцях. Шокує, що навіть з нашого маленького міста дуже багато людей, які загинули на фронті. Сумно, коли втрачаєш знайомих і рідних. Мені навіть соромно дивитися дітям в очі на уроках, бо вони не бачили дитинства. Ми проживали на лінії зіткнення і весь час сподівалися, що все погане вже позаду, а вийшло навпаки. Діти народилися у війну, і мусять далі жити у війну.

Хочеться повернуться до свого міста, але я розумію, що там багато всього зруйновано, що там уже немає того життя. Оця безвихідь і невідомість просто лякають. Вже й думаю про те, що тут потрібно десь облаштовуватись, а інший раз думаю, може все-таки так станеться, що ми зможемо повернутися назад. Невідомо.