Бурова Діана, 11 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Арська Юлія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До початку війни я і уявити не могла: наскільки ця подія страшна. Війна –недооцінена проблема людства, від якої страждає народ. Особливо наш – український народ, який століттями протистоїть іншим державам з ціллю захистити рідні землі, де кожен із нас зробив свої перші кроки, стерпів перші невдачі, поразки, але зрештою і перемоги, які надихнули на ще один крок вперед.

В цьому есе я хочу розказати свій шлях, який я пройшла за весь час війни.

Я жила в Херсоні – місті, яке для мене набагато більше, ніж просто населений пункт. Саме тут я народилась, зробила перші кроки. Це місце, де я казала слово: «люблю» з самого дитинства, де моя мати кожного вечора виходила зі мною на прогулянку, показуючи свою безмежну любов до мене. Саме в Херсоні я вперше відчула справедливість та її нестачу, зрозумівши, що всі ми маємо недоліки, робимо помилки, виправляючи їх згодом.

Проте, із початком війни, все змінилося занадто різко. Прокинувшись від маминих сліз із словами: «Діано, почалася війна» я почула вибух.

Вікна з верхнього поверху полетіли вниз, дивом не захопивши наші. В них було видно дим, що знаходився близько до нас – підбитий військовий блок. Наступні кілька днів люди намагалися чинити опір, проте більшість з них було страчено.

Після того тижня другий проминув так, наче його і не було. Кожен день, як один - паніка, ніхто не знав, що робити, як жити далі. Потім наступило найгірше – окупація російським військом. Одного разу, подивившись з вікна, не було їм видно ні кінця, ні краю: вони йшли своїм маршем так, наче їх було безліч.

Одразу після окупації всі продуктові магазини позакривалися, оскільки товар не поступав. Тому ж не працювали і ринки. Почався голод, що тривав близько місяця.

Після першої поставки продуктів зі стороні окупантів, почало працювати кілька магазинів. Біля кожного входу стояли вони. Ненависні усіма. Проте, іншого виходу знайти їжу та жити не було. Взявши продукти та пройшовши до каси, було видно нажахане обличчя касира, він тремтячими руками продав товар та подивився на наступного покупця.

Так протривала вся весна, як, власне, і літо.

Проте влітку ставало дедалі жорсткіше: розстріл передбачався за кожну дію, яка, на їх думку, могла щось означати. Центральний парк, по якому вечорами з далекого дитинства ми з мамою гуляли, був забруднений зброєю та кров’ю, а поруч постійно стояло воно, що постійно цілилось комусь у голову, так зване «військовий». На вершині залізничного вокзалу стояв ненависний усіма прапор, який так і намагався показати свою «владу».

На усіх білбордах – пропаганда, яка закликала до визнання окупації.

Пройшло літо, наступила осінь. Повідкривалися їхні школи. Було заборонено вчитися онлайн в українській школі. У випадку знаходження такого інциденту, спочатку видавався штраф, потім дитину могли просто відібрати. Згодом, наступив листопад, коли несподівано вимкнули світло і воду. Опалення як не було, так і не з’явилось. Ніхто не розумів, що коїться, аж потім – Херсон визволили.

Люди, зажахані окупацією, повиходили зі своїх осель, почалося справжнє свято, якого не було вже як 9 місяців.

Проте, ані світло, ані вода, ані опалення так і не з’явилися, не дивлячись на те, що вже була середина листопада. В очікуванні налагодження веж та дротів, що проводять світло, почалися обстріли Херсона. Населення було знову в паніці, оскільки тепер руйнувалися не тільки людські долі, а й саме місто фізично втрачало свій вигляд.

Лише завдяки своїй науковій роботі в свої 17 років я змогла виїхати з Херсона та навчатися у Києві, де я зараз і мешкаю.

Але цей жах продовжується і зараз, там, де живе мій молодший брат, який ніколи не ходив до школи і, фактично, не знає, що це таке. Згадуючи Херсон до та після війни, мимоволі мокрішають очі, оскільки не таким я б хотіла бачити місце свого народження, місце своїх перших кроків у житті.