Мені 72 роки. Я живу з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. 24 лютого до нас мала приїхати моя двоюрідна сестра з Донецька. Вона їхала через Ростов і Бєлгород. Уночі 23 лютого зателефонувала її донька й сказала, що мама зникла. Ми дуже переживали, але до ранку сестра знайшлася між Україною та росією.

Тільки я заснула – зателефонував син із Києва і сказав, що почалася війна. Відразу після нього зателефонував син з Миколаєва і сказав, що приїде до нас з дружиною, бо почалися обстріли міста. Я вийшла на вулицю й побачила російські танки. Згодом було влучання в будинок, розташований метрів за двісті від нашого. Ми сиділи в коридорі й молилися. 

14 квітня п’яні окупанти влаштували мінометний обстріл. Наші сусіди загинули. Ми поховали їх на городі. 

Мій чоловік – колишній військовий. Бабуся сказала, що нас шукають. Однак нам нікуди було діватися. Син з дружиною виїхав, а ми залишилися. Спочатку окупанти приходили шукати зброю. Потім приїхали працівники ФСБ по чоловіка. Він був у списках військових. Мабуть, очікували побачити молодого бравого льотчика й познущатися, а побачили старого діда. Сказали, що отримали інформацію, буцімто мій чоловік брав участь в АТО, бомбив людей. Чоловік відповів, що не служив тоді, бо досяг пенсійного віку. Запитували про нашого сина-військового. Ми сказали, що не маємо зв’язку з ним. Зрештою, росіяни відчепилися. 

Тяжко було без грошей і продуктів. Не працювали ні магазини, ні аптеки. У лікарні залишилося два лікарі. Але якось вижили. Нас визволили десятого листопада. На Великдень знову був ракетний обстріл. Хочеться, щоб війна скінчилася якомога швидше.