Мені 39 років. У мене є п’ятирічний син. Я мати-одиначка. Жила з батьками в селі Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області. 

У перший день війни я збиралася на роботу. Зайшла мама і сказала, що почалася війна. Ми ввімкнули телевізор і дізналися про обстріли Києва. Потім я вийшла на вулицю й побачила, як летіли вертольоти. 

Брат виїхав першим, а потім повернувся по мене з дитиною. Ми поїхали вранці, поки не було обстрілів. Батьки залишилися. А згодом було влучання у наш двір. Будинок зазнав пошкоджень. Після цього вони приїхали до мене у Запоріжжя.

Я винаймала кімнату в гуртожитку. Коли приїхали батьки, довелося орендувати квартиру. Вони планують повернутися, бо їм шкода будинку. 

Я не можу вийти на роботу, бо ні з ким залишити сина. Він гіперактивний – мама не впорається з ним. А тато переніс інсульт, тепер погано пересувається. Живемо на виплати від держави. 

Я не очікувала, що доведеться так довго затриматися в Запоріжжі. Спочатку приїхала на тиждень до знайомих. Потім лягла з дитиною в лікарню на реабілітацію. Це зайняло місяць. Зрештою, зрозуміла, що повертатися небезпечно. Росіяни досі обстрілюють Малу Токмачку. 

Надіюся на те, що найближчим часом Україна переможе. Хочеться скоріше поїхати додому й відбудувати свій будинок.