Ми залишилися без домівки і постійно переїжджаємо. З початком війни померли мої рідні дідусь та бабуся - це величезний біль для нашої сім’ї.

Перший страшний день ми пам’ятаємо дуже чітко. Було близько 4:30 ранку, ми спали, як раптом стало гучно. Ми були вдома, розгублені, не розуміли, що робити і як жити далі.

Дитина прокинулася, почала збиратися до школи, але я сказала їй, що сьогодні до школи не йдемо, бо ситуація небезпечна. Я пояснила, що не треба боятися, і що вибухи скоро скінчаться.

Найстрашнішим днем для нашої родини став 6–7 березня 2022 року. Поряд з нашим будинком збили літак, а потім почали обстрілювати наш і сусідній будинок. Ми в цей час були в підвалі.

Було відчуття, що п’ятиповерховий будинок відривається від землі і знову стає на місце. Було гучно, сипалися всі вікна - в будинок потрапило 8 снарядів. Ми сиділи, і вже не вірили, що вийдемо живими, прощалися один з одним. Дитина дуже кричала та плакала.

Після обстрілу нашого дому ми вирішили виїхати. Перелякані, залишивши все позаду, поїхали до міста Дубно Рівненської області. Там стикнулися з новою проблемою: дитина вийшла на дитячий майданчик, а інші діти виганяли її, кажучи, що вона «рашистка» і не можна гратися разом. Цей досвід додав ще сильного стресу після пережитого вдома і тривав близько тижня.

Звісно, на початку нам не вистачало хліба, їжі, води. Коли виїхали з рідної домівки, майже нічого не мали. На щастя, були волонтерські штаби, які надавали допомогу, і це трохи полегшило наше становище.