Життя змінилося повністю. Здавалося, є дім, робота, своє місто - але насправді нічого з цього вже не було. З 2022 року наша родина мешкає у Чернівцях. Тут помер наш кіт, який трохи був молодший за сина, і Женя також це тяжко переживав. У Жені в Покровську залишилася частина друзів та більшість речей, тому він дуже хоче туди повернутися. Тут тихо, намагаємося підтримувати внутрішньо переміщених осіб, але це не дім.

Наша родина та рідне місто не відчули на собі перші дні війни. Ранок 24 лютого ми не подивилися новини.

Я їхала автобусом на роботу і побачила метушню колег: хтось намагався додзвонитися до рідних, хтось говорив по телефону. Саме від них я дізналася про початок війни. Було не зрозуміло, важко було повірити, поки ми не побачили весь той жах.

Почалися приготування «тривожних чемоданчиків»: світломаскування, мінімальний запас води, ліків, продуктів. Було проведено інструктаж, що робити в надзвичайних ситуаціях. Поки місто не зазнавало обстрілів, сприйняття війни було віддаленим, але як тільки почалися перші «прильоти», усвідомлення прийшло дуже швидко.

Найстрашнішим днем був день перед евакуацією на захід країни. Ми повернулися додому з Дніпропетровської області на пару днів, щоб зібрати речі. Тієї ж ночі вибухи були поруч із нашим будинком - було страшно. Ні про які кілька днів спокою вже не йшлося: на ранок ми вже були на вокзалі.

Складніше всього було батькам та сину. Дитина почала здригатися від кожного грюку та гучного звуку. Спочатку в евакуації ми трималися на хвилі «ще два тижні… пару місяців…», бо думали, що скоро додому. Потім почали відчувати стан «підвішеності» - постійна тривога і відчуття небезпеки. Зараз легше, бо віра в перемогу та повернення не залишає нас.

Женя відвідує заходи для дітей ВПО, щоб мати спілкування і трохи відволікатися.

Дуже швидко почалися проблеми з роботою банкоматів і заправок. Гроші є, а купити нічого не можеш. Магазини та аптеки спорожніли, ціни різко зросли. Часто доводилося стояти в чергах по кілька днів або отримувати товари через знайомих, а потім ділитися ними.

Було важко, але ми зберігали те, що могли: іграшки, які привезли з собою, дарували іншим діткам, щоб хоч трохи підняти настрій і створити відчуття нормальності.