Коли почалась війна, я була в Харкові. Почула вибухи, обстріли. Спочатку не повірила. Здавалося, що це сон, який от-от закінчиться. Я довго не могла усвідомити, що почалася справжня війна.

Було важко дивитися на людей: усі злякані, розгублені, з валізами в руках. У їхніх очах був такий страх, який неможливо забути.

Я зібралася й виїхала. Забрала дитину, і ми вирушили в область, подалі від обстрілів. Зараз живемо тихіше, але спокою все одно немає. Кожен день чекаю дзвінка від чоловіка, який зараз воює.

Життя повністю змінилося. Раніше були плани, мрії, звичайні дрібниці. Тепер усе розділилося на “до” і “після”. Єдине, чого хочу, щоб настав мир, і щоб усі повернулися додому.