Єлизавета не була у Маріуполі під час початку війни, але їй було невимовно страшно за батьків.

Взагалі я вже п’ятий рік живу і навчаюсь у Києві. Але народилась у Маріуполі, там жили мої батьки. З початку війни батьки переїхали за кордон. Я приїжджала до них на тиждень, але повернулася до Києва, тому що тут робота і тут я орендую квартиру.

Коли почалась війна, зателефонував батько мого хлопця, розбудив нас о п’ятій ранку. Ми зібрали речі й поїхали в село Гореничі під Києвом.

Найважче було морально, коли мої батьки були в Маріуполі і з ними не було зв’язку. Потім, я побачила наш зруйнований будинок. Це також було дуже важко.

Мене найбільше шокували знущання російських окупантів над нашими людьми. Все те, що вони робили під Києвом, у Маріуполі. Як катують наших солдатів і просто цивільних. Дуже багато людей загинуло.

Та є щось і хороше. Зараз всі наші люди підтримують один одного. Навіть діти збирають якісь кошти на ЗСУ. Всі люди об’єдналися заради перемоги.

Коли їхали з Києва своїм автомобілем, ми не мали особливих труднощів. І прийняли нас добре. Просто всі думки були про батьків, про Маріуполь. Батьки звідти виїхали в березні. Вони там були під обстрілами і в окупації, потім поїхали за кордон.

У батьків не було можливості виїхати одразу в Україну. Вони виїжджали через росію, там їх хотіли відвезти десь у Кіровську область, але їм таки вдалося виїхати з росії, і їх друзі прихистили в Німеччині.

Ми змогли зв’язатися з ними, ще коли вони були в Маріуполі. Вони сказали, що будуть намагатися виїхати звідти, а потім ми вже дізналися, що вони в Європі.

Тяжко сказати, коли війна припиниться. Я дуже сподіваюсь, що ще максимум рік-два - і все закінчиться. Я сподіваюсь, що моє майбутнє буде під мирним небом. Сподіваюсь, що ми не матимемо ніяких зав’язків з нашим божевільним сусідом і всі мої рідні будуть поруч.