Коли стали бомбити наші будинки, це стало переломним моментом. Ми тікали, тому що були під постійними обстрілами. Зателефонували знайомим, попросили, і вони нас вивезли машиною.

Мій онук – інвалід. Було тяжко там сидіти під обстрілами, ми з квартири майже не виходили.

Був підвоз гуманітарної допомоги, але цього не вистачало. У нас не було світла, води - нічого не було. Все страшне, шокуюче: і обстріли, і не було ніякої провізії, комунікацій - ми попали в кам’яний вік.

Люди покинули рідні домівки і виїхали, хто куди. Ми поїхали до Запоріжжя, тому що це найближчий населений пункт великий від нас, тут багато наших односельців.

Плачу постійно. Дуже важко морально, інколи не можу сліз стримати. Молюсь, щоб ця клята війна якомога швидше закінчилася. Що ж вони таке роблять? У них взагалі немає ніякої душі! Я навіть не знаю, як назвати тих росіян.