Бокшева Віолетта, група 24, Київський професійний коледж технологій та дизайну

Вчитель, що надихнув на написання — Писарець Наталія Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Що маєш – не цінуєш, а втративши – плачеш!». Це я про мир. Таке звичне, буденне, коротке слово, в якому, як виявилося, стільки людських емоцій, стільки людських доль, стільки життєвих історій, що про кожного українця можна видавати колись гіркий роман…

Ніч на 24 лютого 2022 року залишиться у моїй пам’яті, на жаль, на все життя.

Колись моя прабабуся розповідала про війну, але я чомусь мало прислухалась,

доки мама не промовила це страшне і незрозуміле слово, підбігши до ліжка під ранок стривожена, налякана, схвильована, вперше розгублена, хоч доти я бачила її завжди впевненою, спокійною, врівноваженою, сильною жінкою.

З тієї моторошної ночі змінилося і життя моєї сім’ї, життя мого міста, мого народу, моєї країни, доля кожної дитини, яка в цей час ніжно та солодко переглядала черговий сон, відновлювала сили, літала уві сні, а, отже, росла.

Мій батько, хоч ми жили в досить спокійному місті (Полтаві) після недовгої розмови з мамою на кухні кудись зібрався та вийшов, а скоро я дізналась, що він ходив у найближчий відділок поліції питати, чим допомогти, як записатися добровольцем, де оформитися, які речі вдома зібрати та де зустрітися з такими ж однодумцями, які не лишили країну в біді, коли прийшов ворог на поріг.

Зізнаюся, що за цей час я багато чого пережила, але й багато передумала, переосмислила, переоцінила, та думаю, що це ж зробив і кожен мій земляк, мій одногрупник, сусід тощо. Що нас з мамою та тіткою підтримало тоді, коли на душі було важко та лякали новини з фронту – це допомога у кафе «БлагоКава», де мама якраз і реалізувала чудові навички готувати, випікати кекси, пиріжки, трубочки та інші солодощі і здобу, а ми вже були в неї на підхваті, замішували тісто, мили посуд, прибирали, продумували, що готувати із наявних продуктів на завтра.

От якраз тоді, коли я відчула гордість за хорошу (як колись читала у дитинстві у Біблії «благу») справу, свою посильну участь у тому, що називається волонтерством,

я водночас і в повній мірі побачила увесь невимовний біль, неприкаяність, душевну пустку, тугу (та навіть в декого приреченість) в очах тих, хто тікав від війни у більш спокійні регіони,

кого ми гостинно зустрічали на вокзалі, смачно годувати, напували солодким чаєм (чомусь люди просили саме солодкі та гарячі напої і якусь булочку чи кусочок хліба – це так спрацьовує організм на паніку, на стрес, на незвіданість), обнімали, вмовляли не боятися.

Сьогодні мій тато береже мій вже не дитячий сон в холодному окопі,

ми переїхали до Києва (нас приютили родичі), я навчаюся на 2-му курсі столичного професійного коледжу на перукаря, але ми й далі, знайшовши вже тут близьких по духу людей, активно допомагаємо тим, кому гірше і скрутніше за нас.

Влітку, коли увесь світ відзначав День миру і соціальні мережі рясніли щасливими картинками з голубами, синім небом, щедрими українськими полями та пшеничними колосками на них, мені найбільше захотілося поспівчувати тим, хто втратив на цій клятій війні найдорожче – рідну людину,

дах над головою, усе нажите і важко напрацьоване, самі мрії та плани на майбутнє!

Я дуже переживаю за здоров’я батька, за його бойових побратимів, за стан мами, бо вона не показує сліз, але ж часто заплакана і п’є вже ліки від серця, головних болей, заспокійливе,

але під час тривог, коли ми біжимо в підвал будинку чи спускаємось в укриття на уроках, в мені так і відлунюють ті слова Шевченка, якого ми вчили в 9-му класі, про «і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!». А ще у Фейсбуці я прочитала дуже актуальне і потрібне на сьогодні побажання: «Хай з неба падають лише краплі дощу та сніжинки, але не ракети!». Я вірю, що ми сильна, дружня, потужна, мудра, загартована нація, яка вистояла, як розповідав наш викладач історії Юрій Іванович, у багатьох історичних катаклізмах, у багатьох битвах за свободу та волю. А тому дасть Бог, що і в один прекрасний день ми нарешті почнемо прокидатися від співу пташок за вікном, а не волаючих сирен.

Слава Україні!