Сомиш Юлія, 10-а клас, Полтавська загальноосвітня школа №9

Вчитель, що надихнув на написання — Матвєєнко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер, 24 лютого 2022 року, 04:00… Ще б спати, але я прокидаюся від слів мами: «Юлю, вставай: почалася війна».

Заходжу в чат класу. Усі обговорюють початок війни, відміну уроків... Усе ще не можу повірити, мій мозок просто вирішує ігнорувати цю подію. Таке відбувається не вперше.

2014 року, коли мені було пʼять років, я вже розуміла, що таке війна: гучні вибухи, люди в паніці, батьки нервують, вивозять тебе з рідного міста, переживаючи за тебе, життя, дім.

Час у такі моменти ніби зупиняється – і ти не розумієш, де ти, хто ти; безліч питань, на які відповіді ніхто не має.

Місяць війни. Моє життя тоді ще не дуже змінилось: дистанційне навчання, як це було під час карантину, домашні завдання… Поступово зростала тривога: збентежені люди, усе більше оголошень про евакуацію. Усі мої друзі, однокласники, знайомі виїхали з області: хтось в інші міста, а хтось в інші країни.

Моє місто перестало бути моїм: там уже не було рідних облич, не лунали рідні голоси, а до нудоти знайомі місця та будівлі стали просто порожніми, млявими спорудами,

позбавленими будь-яких яскравих моментів.

Час ішов, проте ситуація щодня тільки погіршувалась. Уже й батьки приймають рішення евакуюватись.

Душа розривається: боляче залишити дім, де було стільки щасливих моментів;

складно батькам покинути улюблену роботу; нестерпно полишити рідне місто; важко усвідомити, що ти не можеш нічого змінити.

Речі зібрані, машина споряджена, білий аркуш з написом «Діти» висить на лобовому склі. Декілька ночівель у незнайомих квартирах – і наша машина у Волинській області. Сутінки. Неймовірної краси дерев'яна церква. Такі ж неймовірно красиві душею люди готують їжу для наших військових. Вони зморені, заклопотані, у них багато роботи, але все ж люб'язно пригощають нас.

Знову дорога. Цього разу в село Гірка Полонка. Ошатний двоповерховий будинок, багато дітей (одразу й не порахуєш, скільки їх). Нас прихистили Павло й Олена.

Знову переїзд. Старенька хатка з дуже маленькою ванною, маленькі кімнатки. Через чотири тижні цей маленький будинок поповнився новими мешканцями: евакуювались моя тітка, моя двоюрідна сестра Кароліна та її двоюрідна сестра Аня, а ще бабуся по маминій лінії.

Наближалось літо. Батьки залишили мене одну на декілька місяців під наглядом тітки. Напружені стосунки з Анною.

За мене нікому було навіть заступитися. Через два місяці Аню забрали батьки до росії. 

Із підлітків залишились тільки ми з Кароліною. Тітка забрала до себе песика Анни. Ми почали частіше гуляти селом, вигулювати собаку. Але жити без батьків, друзів та спілкування схоже на пекло.

Ось так і проходило моє літо в Гіркій Полонці, доки одного дня батьки не вирішили шукати новий дім ближче до Донецької області, оскільки їздити з Дружківки до Луцька було дуже довго та недешево. Нова домівка знайшлась швидко.

Ми в Полтаві (дядько по татовій лінії запропонував нам жити поряд із ним, у сусідній квартирі). Батько радий, бо це його рідне місто. Я в новій для мене школі, де вчиться моя двоюрідна сестра. Жодних хвилювань немає, адже в мене вже є рідна душа в новому класі. 

Зустріч з новим класом, нові знайомства, нові емоції – і я вже інакше сприймаю Полтаву. Ніколи не подумала б, що вона стане моєю другою домівкою!

Пройшло майже два роки. У мене є гарні друзі, багато знайомих, новий клас, з яким я дуже подружилася, кіт Бобося, якого ми взяли з Бучі; я соціалізувалась, змогла по-новому проявити себе. Здається, ніби життя налагодилося, але іноді все ж таки виникає питання: «А як усе було б, якби війни не було?». Неймовірно сумую за рідним містом, адже там було набагато краще; за своїми рідними друзями, з якими перервалось спілкування; за своїм котиком; за місцями, які розбомбили… І, мабуть, ніколи не забуду четвер, 24 лютого 2022 року, 04.00, і слова мами: «Юлю, вставай: почалася війна»...