Мені 46 років. Я жила в Ізюмському районі Харківської області. У мене четверо онуків і сестра-інвалід першої групи, в неї сахарний діабет.

Той ранок почався в нас о п’ятій ранку. Дітки мали йти до школи. Коли почалися обстріли нашого району, донька зателефонувала, щоб дітки не йшли до школи. І ми зрозуміли, що це війна.

Найстрашніше - коли снаряд попав у хату. Ми були в той час у підвалі. На щастя, не постраждали. Але я зрозуміла, що можу кожного дня померти разом з онуками.

Води, світла, газу не було. Але ми проживали в селі, то щось своє було, чимось сусіди допомагали. Виживали, як могли. Пів року були в окупації. Дуже було тяжко, коли діток заставляли в їх російську школу йти. Ми виїхали 29 вересня звідси.

Коли наші військові зайшли в село, вони нам допомогли виїхати до Ізюма. Ми їхали - не знали, куди. Спочатку зв’язку не було, а коли з’явився, то нас забрав син. Тепер ми орендуємо житло. Платимо за житло, за комунальні послуги - так і живемо.

Спочатку ми були в Барвінковому, а потім переїхали в Охтирку. Донька тут працювала, знайшла житло, тому ми тут і залишилися.

Хочеться, щоб війни не було, щоб мир наступив, щоб діток своїх я побачила в мирний час, а не на війні, і щоб весь світ жив у мирі.