Пащенко Аліна, 11- А клас, ОЗ « Болградська гімназія ім. Г. С. Раковського»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Мерет Наталя Іванівна

"Війна. Моя історія"

Вечір 23 лютого 2022 року був звичайним в нашій родині. Ніч з 23 на 24 лютого 2022 року. Мій батько – військовий, тому його телефон не замовкав, майже кожні п’ять хвилин батькові хтось телефонував. Ніхто не надавав цьому значення. Але зранку наше життя перевернулося з ніг на голову.

Ранок 24 лютого почався в нашій сім’ї не як зазвичай. Виявилося, що вночі батька терміново викликали на роботу, а вже о п’ятій годині ранку він телефонував мамі та казав, щоб ми збиралися та їхали з нашої рідної домівки. Батько до останнього не казав мамі, що почалася справжня війна. Той день мав бути для мене звичайним днем у школі, але тільки тоді, коли я почала збиратися, мама повідомила не дуже втішні новини від батька.

Ми не могли до останнього в це повірити, тому що, коли почалася війна в 2014 році на Сході України, наші регіони це не дуже відчули. Тож для нас слова «війна в нашому місті» звучали не по-справжньому.

Через деякий час в Інтернеті почали публікувати відео вибухів у різних містах України. Я злякалася, тому що більшість влучень тоді були у військові частини, а ми жили якраз біля неї. Потім дізналися, що ворог може дістатися до нас морем. Я швидко зібрала всі найважливіші речі на три дні. Ми виїжджали з міста з надією, що незабаром все це закінчиться. Але, на жаль, ні…

Спочатку просто виїхали недалеко від міста, було дуже лячно через те, що ми були самі. Як я вже казала, мій батько військовий, і вже багато років захищає нашу країну, тому він не міг весь час знаходитися поруч. Тато наказав нам сидіти у підвалі на нашій дачі, та через декілька днів зміг привести нам деякі продукти харчування, речі, які нам були необхідні.

На той момент навчання в моїй школі скасували. Було таке відчуття, ніби все життя зупинилося, що це просто страшний сон і, коли я прокинуся, все буде, як раніше. Але мої думки перервав гучний вибух, мій молодший брат, який сидів поруч, почав плакати, а мама намагалася його заспокоїти.

Через п’ять-шість днів ситуація в нашій області почала погіршуватися, батько дуже переживав за нас, тому наказав, щоб ми їхали якомога далі від міста. Так ми з родиною й опинилися в Болграді – місті дитинства моєї мами.

Уже минуло шістсот три дні війни, але на питання: «Чи усвідомила я, що у моїй країні війна?», я відповім – ні.

До цього неможливо звикнути. Особливо, коли бачиш сумні новини про те, що загинув один, другий, третій… зовсім молодий хлопчина. Що хтось залишився без брата, батька, чоловіка. Скільки це ще продовжуватиметься? – питання, на яке, на жаль, сьогодні не може вже відповісти ніхто.

Час минає, а ми все одно не можемо звикнути до звуків сирени, розуміючи, що десь люди, особливо діти, повинні ховатися від обстрілів. Війна перекреслила всі наші плани на майбутнє. Я засинаю з думками про те, що зранку весь цей жах закінчиться і ми перестанемо боятися за наше життя. Та засинати з думкою «А чи прокинуся я завтра? Чи не прилетить ракета саме у мій підвал чи домівку?»

А скільки саме дітей не пожалкував ворог, який ще вчора вважався братським народом! Ми не повинні цього забувати. Адже в нас забрали дитинство, відібрали наші мрії, дорогих нам людей. Ми вже не будемо тими, якими були до 24 лютого 2022 року.

Але я точно знаю – у нас ніколи не заберуть наш дух свободи, нашу незламність, нашу віру в Перемогу. Адже ми стали ще сильніші, ще незламніші, ще вільніші, і ніколи цього не віддамо. Не віддадуть наші Захисники!

Я мрію, щоб усі діти України перестали ховатися від гулу сирен та вибухів. Мрію, щоб мій батько скоріше повернувся додому, як сотні тисяч інших батьків.

Це найголовніше бажання, з яким я засинаю й прокидаюся. І дуже хочу це робити саме у своєму домі, де колись народилася, де гуляла з батьками й дивилася у небо – мирне небо. Українці – незламний народ, тому я впевнена, що ми зможемо все вистояти та пройти всі випробування.

Нехай скоріше запанує мир у нашій Батьківщині!