Я мешкаю в місті Слов’янську. Навчалася тут у педагогічному університеті. У мене двоє дітей: старша донька вже живе в Києві, а молодшій 14 років. Я працюю в школі, і війну зустріла фактично на робочому місці.

Я фактично виконувала обов’язки директорки, бо керівниця була відсутня. Доводилося приймати складні рішення. Ми організовували пункти прийому для людей, допомагали біженцям, приймали поранених хлопців і годували їх. Водночас потрібно було налагоджувати роботу навчального закладу. Було страшно через постійні обстріли, особливо переживала за родину і дитину. Виїхати тоді я не могла. Чоловік працював і допомагав із зв’язком для військових, а я щодня перебувала в школі, де також був своєрідний госпіталь для поранених.

Всі аптеки та магазини перестали працювати. Ліків для дитини не було. Донька хворіє на алергію. 

Я зверталась до знайомих у Дніпрі, і вони передавали необхідні препарати. З продуктами було трохи легше, бо ми, навчені досвідом 2014 року, встигли зробити запаси, поки ще працювали магазини. Також я отримувала гуманітарну допомогу.

Психологічно було дуже важко. Я і плакала, і намагалася триматися, знаходити справи, щоб не впадати у відчай. 

Робота і сім’я допомагали мені триматися. Поруч була донька, і я старалася не показувати їй свій страх, щоб не травмувати її ще більше.

Світле майбутнє я все ж бачу: вірю в перемогу, в те, що наша країна відновиться, люди повернуться додому, і ми знову будемо жити спокійним і нормальним життям, розвиватися і будувати майбутнє.