Марина з сім’єю якийсь час трималась – вони навіть ходили по воду під обстрілами. Та коли снаряди почали падати поряд з домом, родина виїхала до Запоріжжя.

Ми зі Степногірська, це Василівський район. У квітні виїхали до міста Запоріжжя, зараз тут перебуваємо втрьох: я, чоловік і мама. Батько в мене помер, і брат одразу після батька помер. Живемо зараз на зйомній квартирі. Коли були прильоти то в будинок, то в дорогу, ми вирішили, що потрібно виїжджати. І 20 квітня ми переїхали до Запоріжжя: нас до себе запросила подруга.

Ранком 24 лютого ми були вдома, а чоловік був на роботі. Зателефонувала племінниця і сказала, що страшне щось робиться: на заправці черги, почалась війна. Потім чоловік сказав, що таки війна.

У нас в Степногірську на третій день війни вже чули постріли. Вода через тиждень уже пропала.

Шокувало найбільше, як по телебаченню почали показувати, як гинули люди, діти. У нас в селі померло четверо цивільних людей. Ми просто не могли повірити, що це з нами відбувається.

Наразі я роботи не маю. Я працювала у фермера в селі Лук’янів: і працювала кухарем, і прибирала, а чоловік був комбайнером. У подружок раніше я працювала в Запоріжжі в кафе. Вже всіх попросила: де буде яка можливість, щоб мали на увазі.

У мене мама пережила інсульт, їй треба на рік два рази отримувати лікування. У мирний час ми могли собі це дозволити: батько був живий, і пенсія була, і я працювала. А зараз ми не можемо собі дозволити. Останній раз вона проходила курс крапельниць в березні.

За часів мирного життя ми звикли до затишку та комфорту. Тому було дуже важко, коли води не стало. Було страшно і тяжко стояти в черзі по воду під снарядами. Моторошно було, коли вийдеш на вулицю, а людей не бачиш, бо всі повиїжджали. Вікна повилітали, заходиш у під’їзд – він пустий, вікна голі. Нікого нема, всі роз’їхались, боляче дивиться на це все.

У нас хлопчина, 30 років, перед роботою під’їхав до магазину кави випити. Снаряд прилетів у магазин, і хлопця немає.

Дуже тяжко, коли матері втрачають своїх синів. Дуже тяжко - не віриться, що це могло з нами статися. Зараз ми стараємся розмовляти українською, хоча раніше говорили суржиком.

Виїхавши з Степногірська, ми вирішили зупинитись у Запоріжжі, тому що це недалеко. Мамі 70 років. Вона сказала, що вже нікуди далеко не поїде. Я чоловіка не можу залишити, він же хлібчик нам сіє - зараз грунт підготовлюють. Ми будемо вірити, надіятися на наші ЗСУ, наших хлопців, що повернемся додому.

З виїздом у нас труднощів не було: ми завантажили самі необхідні речі, забрали свою подружку, її кота і поїхали. Спочатку вона нас прихистила, тепер вона з нами проживає. Тут ще в Запоріжжі проживає племінниця моя з онучкою.

А зараз потихеньку додому їздимо, навідуємся: то консервацію заберемо, то зимові речі – таке, саме необхідне.

Нелегко це все, але ми спілкуємось по телефону з родичами, друзями - один одного підтримуємо. До того ж справ багато, про маму піклуватись треба. Хочеться, щоб скоріш все це закінчилось, та допомагати відбудовувати країну. Все набридло, тяжко, але треба триматися.

Мені дуже хочеться, щоб дім вцілів, щоб була робота, щоб близькі люди були щасливі, щоб не бачити горя та сліз. Це, звісно, не забудеться ні за рік, ні за два, але вірю, що так і буде. Мені так хочеться, щоб до Нового року все скінчилось, щоб Новий рік зустрічати вдома. Треба вірити, слідкувати, щоб хороші думки були. Я думаю, все буде добре.