Тюпа Артем, 9 клас, Біленьківський ліцей «Лідер» Біленьківської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стельмах Світлана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Ця дата стала знаковою для кожного українця. Усе почалося з ранку, коли я прокинувся від звуків сирен. Спочатку не міг повірити, що війна прийшла в наше мирне життя. З того моменту моє уявлення про безпечний світ змінилося назавжди.

Відразу після початку війни я відчув величезний страх. Що буде далі? Як переживе це моя родина?

Кожен день ставав випробуванням, адже новини з фронту були жахливими. Пам’ятаю, як разом з батьками ховалися у підвалі, коли над нами пролітали ракети. Кожного разу я думав, що це може бути останній раз, але всередині себе я тримався за надію – надію, що ми переживемо це. Я бачив, як мої близькі хвилюються, але намагався зберігати спокій.

Важливо було підтримувати одне одного, навіть коли світ навколо здавався похмурим.

У ці складні часи ми почали гуртуватися.  Разом з мамою пекли пиріжки, в школі робили окопні свічки для військових. Кожен наш внесок, навіть маленький, додавав надії. Це давало мені відчуття, що я можу зробити щось корисне, навіть у найважчі часи.

Навчання у ліцеї набуло для мене нового значення. Після того, як ми перейшли на дистанційне навчання, я ще більше оцінив важливість знань.

Уроки стали для мене своєрідною втечею від жахів війни. Занурюючись у навчальний процес, я міг на деякий час забути про тривоги і зосередитися на вивченні нового. Вчителі завжди підтримували нас, і це допомагало відчувати, що ми не одні у цих випробуваннях – разом ми крок за кроком долаємо труднощі.

Мені пощастило зустріти кілька військових, які розповідали про свої переживання на фронті. Їхня мужність та відвага вражали.

Я слухав їхні історії з захопленням, розуміючи, що кожен з них ризикує своїм життям заради нашої свободи. Ці зустрічі надихали мене і зміцнювали мою віру в перемогу.

Мій шлях ще не закінчився. Війна триває, але я впевнений, що ми переможемо. І коли настане той день, я хочу бути частиною відбудови нашої країни. Я мрію стати інженером і допомагати відновлювати зруйновані міста, бо кожен з нас має робити свій внесок у майбутнє України.

Це мій обов’язок перед тими, хто віддав своє життя за нашу свободу.

Мій шлях під час війни — це історія стійкості та надії. Я знаю, що разом ми можемо подолати будь-які труднощі. Війна навчила мене бути сильним і допомагати іншим. Я зрозумів, що важливо цінувати прості речі: мир, родину, дружбу. Я мрію про те, щоб наша країна відновилася, і я міг би повернутися до звичного життя. Я вірю, що ми обов'язково здобудемо перемогу.

Я вірю, що ми, українці, здобудемо перемогу, і наша країна знову стане мирною і процвітаючою.

Ці 1000 днів навчили мене головному – ми незламні. І доки в наших серцях є любов до України, доки ми віримо у перемогу, жодна сила не зможе нас зламати. Я вірю в нашу перемогу, і вірю в те, що наша країна відродиться ще сильнішою.