Назарова Ганна, 2 курс, ДНЗ "Бердянський ЦПТО"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цьомкало Надія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На початку повномасштабної війни, мені було всього чотирнадцять років. Зараз мені 18, і я досі згадую той день, коли замість того щоб збиратися до школи, я дивилася новини та не могла повірити в почуте з телевізійних новин.

Увесь день ми з батьками не могли знайти собі місця, боялися навіть лягти спати.

Наступного ранку почувся перший відгомін вибухів. Звуки сирен по всьому місту підіймали волосся дибки. Я кожен раз сподівалася, що це все просто поганий сон, що я прокинусь - і все буде добре,  але я прокидалась і нічого не змінювалось. З кожним днем я потроху оговтувалась, життя продовжувало йти.

Згодом, у місті майже не було людей та крамниць, які б працювали, майже як у фільмах про апокаліпсис.

Вибухи були все ближче, але ми вирішили залишитися вдома. Був момент, коли все стало трохи інакше, волонтери допомагали людям,  які  залишалися в своїх домівках, маючи надію, що все незабаром скінчиться. Кожен день волонтери забезпечували людей продуктами, водою та всім, що було потрібно для життя. Це був як промінь сонця, крізь густі, чорні хмари. Тоді, в нас змінилась думка про те, що коїлося.

Ми вважали, що нікому немає діла до людей, які залишилися в небезпечних, прифронтових містах, у яких не було змоги виїхати. Але, на щастя, як виявилося, що ми дуже помилялись.

Було дуже приємно, що про тебе не забули, що ти важливий. У моїх думках були лише  слова щирої подяки.

З тої хвилини, моє сприйняття людяності в  такий  тяжкий для усіх час стало кращим. Війна забрала в нас рідні домівки, близьких, але всі ми, попри все,  залишаємось людьми. Людьми, які допомагають та потребують допомоги. Людьми, які йдуть на ризик аби врятувати чиєсь, не дивлячись на те, що самі тільки-но розпочали  життя. Людьми, які докладали зусиль для того, щоб їх діти не бачили жаху, який відбувається навколо.

Моєму братові в цьому році виповниться  4 рочки. Він не знає, що таке життя без війни.

Дуже боляче дивитись в його очі, переповнені страхом, коли знову близько летить ракета або чути гучний вибух. На жаль, він це все бачить, відчуває, якби того не хотілося. Але були й моменти, коли він просто вже не звертав на це страхіття уваги.

Інколи ми збирали якийсь одяг, іграшки, засоби гігієни для людей, у яких війна забрала все. Було дуже шкода бачити босих та брудних дітей, які стояли біля свого зруйнованого будинку, який все ще намагалися загасити. Ми з друзями, навіть робили збір коштів та одягу для тих бідолашних людей. Це дуже вплинуло на їх подальше життя. Сім’ям вистачало на знімний будинок, теплий одяг та їжу.

Було дуже приємно від самих себе, що ми допомогли комусь, і від цього їх життя трохи покращилось.

Хоч це і радісні моменти, але все ж війна продовжується. У нашому місті все ближче й ближче було чути вибухи. Вночі шахеди пролітали над  будинком і ми просто молилися аби не впав до  нас. Через деякий час, він падав посеред міста або в багатоповерхівки.

Перший раз, коли чули його, ми думали, що це просто хтось їде на мопеді, але коли почули вибух, зрозуміли, що це не так. Кляті росіяни просувалися все далі, було дуже страшно, що ми дуже швидко опинимося в окупації.

У соціальних мережах розказували багато історій про те, як вони знущаються з цивільних  людей. Чоловіків розстрілювали, жінок гвалтували, дітей просто викрадали та вивозили до «росії». Це дуже страшно.

Через цю кляту війну люди не можуть спокійно жити. Переїжджають з будинку в будинок, не мають змоги нормально працювати, зробити документи, бо  все не працює, або працює в інших містах,  куди поїхати просто не має змоги.

Жити зараз дуже важко. І через це все, я, на жаль, не пам’ятаю життя без  війни...

Але маю надію та вірю в те, що над моїм рідним містом зійде сонце, замайорить стяг України і ми зможемо знову жити своїм життям. Посміхатися, любити та просто ЖИТИ.