Пелепей Інна, 2 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Роменське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Скляр Алла  Анатоліївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя змінюється не через гучні перемоги чи події. Іноді все вирішує один вчинок — щирий, людяний, теплий. У моєму житті така подія сталася під час найстрашнішого періоду, який випав на долю мого покоління — під час початку повномасштабної війни в Україні. Це було навесні 2022 року. Наше місто опинилося поблизу зони бойових дій. Далекі вибухи, сирени, паніка.

Ми з родиною були змушені покинути дім буквально за кілька годин, залишивши майже все — фотоальбоми, книги, улюблені речі.

У той момент головне було — врятувати життя. Але ніхто з нас не міг тоді уявити, наскільки важким і невизначеним стане життя далі.

Ми опинилися в іншій області. Все було новим і чужим: вулиці, школа, обличчя. Було відчуття розгубленості, вразливості. Нам не вистачало елементарного: теплого одягу, їжі, стабільності. Але найбільше — відчуття безпеки та підтримки. Ми були самотні, і це відчуття було найстрашнішим. Та саме в цей час і сталася подія, яка змінила мій світогляд.

Нас прийняла родина, яка навіть не знала нас. Вони дізналися від волонтерів, що ми залишилися без дому, і без зайвих слів запропонували свою допомогу: житло, їжу, спілкування, людське тепло.

Це була звичайна українська сім’я — вчителька, її чоловік і донька, моя ровесниця. У їхньому домі було небагато місця, але було багато душевності й співчуття.

Я досі пам’ятаю перший вечір у них. Ми сиділи на кухні, пили чай із домашнім варенням, і я відчула, як відступає холод, що оселився в мені з початку війни. Їхня дочка Катя показала мені школу, допомогла влитися в новий клас, і з часом ми стали близькими подругами.

Вона не питала зайвого, не дивилася з жалем — просто була поруч. І це було безцінно.

Цей досвід змінив мене глибоко. Я вперше зрозуміла, що допомога — це не обов’язково щось велике. Це може бути усмішка, тепле слово, обійми, присутність поруч. Іноді саме це рятує людину від внутрішнього краху. Війна відкрила мені очі на силу людяності. В умовах, коли руйнуються міста, саме доброта й підтримка будують нові мости між людьми.

Я навчилася не лише приймати допомогу, а й давати її.

Стала волонтерити у школі, брала участь у зборі гуманітарної допомоги для ВПО, плела сітки. І кожного разу, коли я допомагала комусь, у душі оживало щось важливе — надія.

Тепер я точно знаю: одна подія може змінити все. Один людяний вчинок має силу, яка більша за страх і біль. Допомога — це прояв справжньої сили. І під час війни, коли випробування здаються надлюдськими, саме допомога повертає нам віру — у себе, в людей, у майбутнє.