Лариса Ластовченко, вчителька Криворізької гімназії №18

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

7 березня 2022 року я запамʼятаю назавжди… Так, не лише 24 лютого, а й 7 березня. Саме тоді ми з подругою вирішили, що чекати більше не можна, і треба виїжджати хоча б на Західну Україну. «Тривожна валіза» була зібрана вже декілька діб як, тому вона стояла в коридорі й чекала свого часу. Збираючи нашвидкоруч найнеобхідніші речі донечки і свої (навіть не знаю, яким чином я обирала, але памʼятаю, що одні врешті замінилися іншими), я почала дзвонити перевізникам. І тут знову «сюрприз»! Ще вчора поїздка з Кривого Рогу до Львова коштувала пʼять тисяч з людини, сьогодні вже шість. Нікого не хвилювало, що дитині пʼять років, вона ж буде сидіти на окремому сидінні, тим більше, водій «бере великі ризики на себе», тому подорожчало. А завтра буде ще дорожче! То нічого, що до Польщі коштувало менше, ніж до Львова. Ну, як кажуть, хто як може, так і виживає… Події, які міняють світогляд, починаються…

Про дорогу годі й говорити…

Було багато моментів, про які я згадую і з теплотою, і з жахом…Ми з подругою та нашими дітлахами пережили за добу скільки, що в нервовому еквіваленті можна порівняти з половиною року як мінімум.

І приставляння автоматів, і каміння у наш мікроавтобус, і розкачування його, щоб він впав у прірву… Уявіть, а всередині нього тільки один чоловік-водій. Всі інші — дівчата з дітками і літні жінки. Події, які міняють світогляд, продовжуються…

Чому це все відбувалося? Чому було таке ставлення до тих, хто виїжджає? Бо хтось на харківських номерах вирішив, що вони можуть контролювати процес «порядку на дорозі», і тому вказують, кому в якій смузі їхати, а кому взагалі не їхати… Мій мозок у той момент «проживав» вибух за вибухом, він не розумів, як таке може бути в той час, коли вороги атакують країну. А деякі «свої» не допомагають, а керують, при цьому роблячи навпаки. 

Таких подій було багато за ту добу. Але наша «подорож» продовжувалася, ми проїхали Умань. Було дуже багато блокпостів, це подовжувало час проїзду. Але після тривалого стресу сталася подія, яка «помʼякшила» пережите: наш мікроавтобус зупинили волонтери і почали всім пропонувати їжу та напої. Начебто звична річ для того періоду, але ж ні! Мені запамʼяталися ті пакунки новорічних цукерок, які волонтери роздавали буквально кожному. Дехто спочатку відмовлявся, але молоді люди сказали, що попереду в нас дуже довга дорога, тому треба взяти. Вони говорили так упевнено, наче самі пережили подібні подорожі.

Спочатку в мене промайнула думка: сьогодні 8 березня, звідки новорічні пакунки? Але потім ця думка мене полишила, я щиро подякувала і усміхнулася милій дівчині. Діткам ще роздали іграшки, чому ті були дуже раді.

Цукерок я не хотіла, але моя вдячність перемогла в поєдинку зі скромністю, тому я все ж спробувала їх. Після кількох жахливих подій ця стала наче ковтком свіжого повітря, і я знову повірила в людяність і справедливість. Події, які змінюють світогляд, продовжуються…

Коли ми дісталися омріяного на той момент Львова, який був переповнений людьми з різних міст нашої країни, то впевнилися, що на всіх «його не вистачить», і «Львів не гумовий», — саме так нам повторювали постійно львівʼяни. Таким чином вони наголошували на своїй зверхності.

Там ми пробули пʼять діб. Довгих, сніжних, дорогих (занадто!) і незабутніх. За тих пʼять діб ми побачили ставлення одних українців до інших. Люди, які приїжджали з різних міст, допомагали один одному. Ті, хто жив на Західній, теж намагалися допомагати, але зі своєю вигодою. Події, які міняють світогляд, продовжуються…

Ситуація тільки нагніталася, тому ми з нашою «компашкою» вирішили їхати далі. Це було нелегке рішення, дуже… Тим більше, я була впевнена, що за пару тижнів ми повернемося додому. Але ж ні! Зібравши речі, ми поїхали в Європу. До речі, вартість проїзду була меншою, ніж по Україні. 

Людей виїжджало за кордон дуже багато. Вокзали були переповнені, автобуси теж. Ми поїхали не безкоштовними рейсами, а за кошти, тому було більш комфортабельно. Дорога в міжнародному рейсі теж була не з легкого: безліч людей на кордоні, діти, жінки з візочками, бабусі…, довгі години очікування, холод. Зігрівав чай і новорічні цукерки. 

Нам пощастило: ми мали, де жити в іншій країні, тому не потребували допомоги у розселенні. Щоденні дзвінки додому трішки зігрівали думки, але постійно доводили, що повертатися не можна. На жаль…

Одна цукерка з України на день підсолоджувала життя, але цього було замало для щастя. Хотілося додому.

Віра в те, що наступ скінчиться зараз, втихала. Учні та студенти, які розʼїхалися по всьому світу, ділилися думками, що будуть влаштовуватися на роботу за кордоном, бо немає іншого виходу. Такі слова не зігрівали душу. Але треба було зібратися з силами і триматися впевнено. 

Пройшло декілька місяців. Бажання повернутися додому перебороло страх вибухів. Бачачи напис «Вас вітає Україна», я відчула таку захищеність, якої не відчувала до виїзду за кордон. Наші з подругою діти раділи і плескали в автобусі, наче й не було відсутності сну двоє діб. І тільки сльоза, яка стікала по щоці, видавали мій внутрішній стан. Це було повернення додому-бажане, феєричне, незабутнє. І коли мені треба нагадати собі, що людяність існує, я підходжу до шухляди, відкриваю її і дивлюся на блискучий порожній пакет від новорічних цукерок, які три роки тому передала мені мила дівчина. Ця подія, яка тоді змінила все, повністю виконала свою функцію. 

Далі буде…