Марина Казьміна, 9 клас, Олешнянський ліцей Чупахівської селищної ради Охтирського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Максакова Тетяна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року стало датою, яка без перебільшення поділила життя мільйонів українців на "до" та "після". З перших хвилин повномасштабного вторгнення Росії в Україну країна змінилася — разом з нею змінилися і ми. Але, попри все, в українському народі пробудилася незламна сила допомоги, підтримки та єдності. Особливо яскраво це проявилося у маленьких селах. Не стало винятком і моє рідне село Олешня Сумської області, що опинилося майже на передовій у боротьбі за свободу.

Олешня — мальовниче село в Охтирському районі, де до війни життя текло спокійно. Люди займалися господарством, вирощували врожаї, виховували дітей, планували майбутнє. Та в один момент усе змінилося. З початком наступу з північного сходу Сумщина стала однією з перших цілей російських військ. Близькість до кордону зробила село місцем тривоги, страху і втрат.

Перші дні були найстрашнішими. Багато хто не вірив, що війна прийде так близько. Проте згодом ми зрозуміли: все серйозно. Порушене постачання продуктів харчування, обстріли села, відсутність електроенергії та зв’язку. Це змусило нас стати одним цілим, підтримкою один для одного.

Будучи маленькою дванадцятирічною дівчинкою, мені довелося відчути це жахіття на собі. У перший же день повномасштабного вторгнення я побачила колони російської техніки. Страху не було меж, та в голові було лише одне: “Що буде далі?”. В той же день нам зателефонували родичі з міста. Вони просилися приїхати до нас, так як з самого ранку місто обстрілювали. Ми, звичайно, погодилися. Це була наша перша допомога рідним в такий важкий період.

З кожним днем жах продовжувався. Літаки, ракети, звуки “градів” неподалік назавжди залишаться в моїй пам’яті.

Хоч по сьогоднішній день, на жаль, бойові дії продовжуються, та ті “перші звуки війни” мені не забудуться, бо принесли біль, смуток, горе, розпач, сльози. Ми не знали, куди подітися.

Згодом ставало трохи тихіше, родичі поїхали. У село почали привозити гуманітарну допомогу, але її було зовсім небагато. Спочатку її роздавали всім, але пізніше, в основному, — багатодітним сім’ям та пенсіонерам.

Час минав. І коли стало спокійніше, односельці збиралися та плели маскувальні сітки для військових, готували смаколики для наших героїв, допомагали, хто чим міг. Це було маленьким, але корисним досягненням. Ми згуртовувалися і вірили в краще.

Пізніше в школі почали робити окопні свічки. Ми з батьками робили їх і вдома.

Моя сім’я постійно донатить. Ми намагаємося хоч чимось активно допомогти нашим захисникам.

Це дуже важливо, від цього залежить наше майбутнє.

Учасники художньої самодіяльності організовують благодійні концерти, всі охоче приходять, та хоча б по копійчині вкидають в банку для збору. Ми розуміємо, що саме в єдності наша сила. Допомога стала частиною життя. Ніхто не залишається осторонь. Сусід допомагає сусідові, родина — родині, село — армії.

Олешня змінилася. Зовні — ніби те ж саме село, ті ж вулиці, ті ж люди. Але всередині — ми інші. Більш людяні, свідомі, сміливі.

Хоча війна триває, і час від часу ми досі чуємо звуки вибухів у сусідніх громадах, ми вже не ті, що були раніше. Ми загартовані болем, добром, досвідом та вірою в ПЕРЕМОГУ. Я вірю, що сила допомоги — це не просто тимчасове явище. Це нова риса української нації. Ми вже ніколи не будемо байдужими. І якщо комусь поруч зле, ми завжди простягнемо руку допомоги. Бо саме в цих простих діях — справжня суть людяності.

Страшна війна показала, що герої — не лише ті, хто тримає зброю в руках. Герої — це й ті, хто варить борщ для воїнів, плете сітки, донатить, співає на благодійних концертах. Герої — це ті, хто в темні часи запалює світло віри в людях. І я пишаюся, що належу до народу, який не здається й не мовчить у часи випробувань. Україна переможе, бо ми — разом.

Слава Україні!

Героям слава!