Я з Донецької області. Жила у Маріуполі з дітьми як переселенка. Коли це все відбулося, я з собакою залишилася в місті. Місяць ми сиділи в підвалі. 21 березня ми виходили із міста. Я і ще одна жінка з мого під'їзду з двома дітьми. Ми їхали на Нікольське. Весь цей час ми перебували в підвалі. Готували на вулиці. Згадувати тяжко. 

Було таке, що ми вийшли гуляти за дім. У нас там знаходився пенсійний фонд. Так вийшло, що снаряд упав прямо у нас за спиною. Не знаю, як ми живі залишилися. Він рвонув, ми бігом додому, навіть нікуди було заховатися. Почули свист, побачили спалах, але, слава Богу, нас пронесло. Нормально все обійшлось. 

Коли впала авіабомба, ми в квартирі були вночі, був такий вибух, що посипалися всі шибки, був такий шум. І тоді ми всі, хто в будинку був, спустилися в підвал. Бігали додому спочатку в туалет, потім було так холодно, що позамерзала у всіх вода, пити нічого було, і в унітазах у всіх вода позамерзала. Було тяжко. Сніг збирали, розтоплювали. У кого що було, те і їли. 

Ходили поряд у магазин, там українські військові стояли охороняли, по черзі ми туди ходили. У кого була можливість, щось купували. А потім туди влучила бомба, його розбомбили. 

Із сусідкою, у неї двоє дітей, одна дитина доросла, інша підліток із психічними відхиленнями, ми вирішили виходити. Їсти практично нічого вже було, виходити варити їсти ми боялись. На початку щось готували, чоловіки палили багаття, гріли чай, намагалися щось зварити. А потім це вже було страшно. 

Наш дім знаходився поряд з проспектом Миру, в районі "1000 дрібниць". З того боку стояли росіяни, а з нашого - українські військові. Стріляли уже у подвір'ях, тому вирішили, що треба виходити, інакше невідомо, що буде.

Ми виходили на Нікольське через Порт-сіті. Звичайно, страшно, коли ми піднялися і вийшли на вулиці. Те, що ми побачили на вулицях, це був жах. Вийшли тільки ми з нею, багато людей залишилися жити у підвалах. 

23 березня у наш дім влучив снаряд і будинок повністю згорів. У нашому під'їзді двоє лежачих інвалідів згоріли заживо, тому що нікому було їх діставати, люди кричали. Ми цього вже не бачили, але будинку немає. Нещодавно виставити фото, що його знесли. 

Зі мною був пес. Ми сиділи разом з ним у підвалі весь час. Був іще кіт, він у нас був на перетримці, ми його не встигли забрати. Кума доньки 15 березня була біля драмтеатру, вони чекали на зелений коридор. Коли обстріляли театр, вони тікали, куди очі дивляться, кіт вискочив із переноски і зник. Я його потім довго шукала, але так і не знайшла.

Ми зараз в Івано-Франківську у дітей. Вони виїхали відразу, тому що внук був маленький. А ми залишилися, сподіваючись, що все налагодиться. Не налагодилось.

У Маріуполі я працювала у торгівельній мережі, зараз поки без роботи. На фоні стресу у мене загострилися хвороби. Лікувалась. 

Я намагаюсь просто не думати про те, що відбувалося зі мною і з моїм містом. Спочатку було дуже важко. Я не уявляю, як людина змогла весь цей жах пережити. Була тільки одна думка – вижити. Там же взагалі зв'язку не було. Коли тільки зловили, відразу зателефонували доньці, щоб не хвилювалась. Я робила все для того, щоб вибратися. Як тільки думаю про все, відразу навертаються сльози. 

Я думаю, що війна закінчиться нескоро. Потрібно наші землі повернути в Україну.