Мені 30 років. Переїхала я з міста Сєвєродонецька на Черкащину. Одружена, маю дитину. Зараз влаштувалась на роботу, працюю.

Перший день війни був не дуже шокуючим, просто незрозумілим. У всіх була  паніка, всі кудись бігли, метушилися. Ми не розуміли, що відбувається, поки не почули перші вибухи.

Ми там залишалися недовго, тому в нас ще все було: і ліки, і їжа, і вода, і навіть газ був. Ми майже весь час жили в підвалі. А взагалі, нам привозили гуманітарну допомогу, і можна було щось у магазинах купити.

Коли ми вирішили виїхати, нам пощастило: в той день були два евакуаційних автобуси, і там було два вільних місця. 

У мене маленька дитина була, мені потрібно було підтримати її, захистити і розповісти, що відбувається і що потрібно робити. Тому я справлялася зі своїми нервами самостійно.

Коли ми виїжджали, люди з Дніпра, які надали евакуаційні автобуси, забезпечили нас і ночівлею, і теплом, і їжею. Ми дуже їм вдячні.

Я не можу планувати майбутнє. Які в нас можуть бути сподівання, якщо щоночі то ракети, то «Шахеди»? Надіємося тільки на кінець цього жаху.