Усе, що залишилося від нашого будинку – купа цегли та шиферу, які досі лежать перед парканом. Не думали, що нам перед пенсією такий подарунок буде, думали, що все вже добре.
Потужні обстріли в нас у селі почалися влітку 2014-го. Ми тоді й не думали про переїзд, як усі забивали вікна фанерою та ховалися в підвалі.
Після чергового обстрілу жінка втратила слух.
Ми зрозуміли, що ми там, у підвалі, не врятуємося. Наступного дня до нас у двір прилетіло з десяток снарядів. Будинок зруйнувало дощенту, ми позбулися всього майна.
Відбудовувати будинок заново я вирішив відразу, від старої будівлі залишився міцний фундамент. Цілими днями я стукаю, свердлю та пиляю. Раніше допомагали сусіди, зараз – тільки дружина. У чотири руки ми, люди похилого віку, починаємо життя з нуля. Будувати ми вирішили, тому що не хочемо нікому сідати на шию. У нас виходу іншого немає.
Тещі нелегко змиритися з таким горем. Вона пережила Другу світову війну й не розуміє, за що діти так страждають.
На відновлення будинку ми витратили всі свої заощадження, розрахуватися з боргами не можемо досі. Від держави допомоги не дочекалися, єдина компенсація не перевищила тисячі гривень.
.png "«Досі хліб привозять двічі на тиждень»")
%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.png "«Дитина сильно злякалася, і ми поїхали»")
