Єрмакова Вікторія, 28.05.2008 р.
ВСП «Золотоніський фаховий коледж ветеринарної медицини БНАУ»
Викладач, що надихнув на написання есе: Косенко Олександр Володимирович
Війна. Моя історія
Мене звати Вікторія, мені 15 років, я народилась і жила у Харкові. І це моя історія про те, як я дізналася про повномасштабне вторгнення і склалося подальше моє житття. 24 лютого о 5 годині ранку я прокинулась від дивних вибухів і розмови батьків. На той момент я ще й уявити не могла, що почалась війна, тому намагалась усіх заспокоїти тим, що це салюти. Але вже за декілька секунд над дахом щось пролетіло і стало зрозуміло, що це не «жарти». Я постійно моніторила новини, мені навіть було страшно ходити і заглядати у вікна, бо думала, що орки вже у місті і все це супроводжувалося постійними вибухами, літанням ракет і літаків. В перший день ми зібрали «тривожну валізу» і підготували підвал. Їхати з дому в планах поки не було, бо всі думали і сподівались, що це максимум на 2 тижні. У моєму уявленні увесь час виникало запитання: « Як таке могло статись? Яка війна? Це жахливий сон чи на яву?»
Тривоги чутно не було, вона не працювала, тому, коли ми чули вибухи десь недалеко, швидко ховалися у підвал. На другий день орки сильно наблизилися до Харкова і з одного боку зайшла невелика колона, яку у той же день і знищили. Вуличні бої відбувались прямо у середмісті. Всі новини ми дізнавалися з телевізора або від знайомих по телефону. Обстріли не припинялися, а тільки посилювалися, тому наступні 2 тижні ми провели у підвалі, виходячи лише вдень, щоб поїсти. У підвалі було холодно і сиро, але тато облаштував нам ліжка з палет, вмикав обігрівач. Ми спали одягнуті, в спальних мішках. 5 березня, памʼятаю наче вчора, почався артобстріл. Ми були вдома, до підвалу вже не встигали, тому пішли у ванну кімнату. Летів літак, перший круг прямо над дахом нашого будинку, другий… і ми почули дуже гучний і важкий вибух. Будинок затремтів, вікна повідчинялися, зникло світло, прилетіло дуже близько.
Батьки вже почали задумуватися над виїздом, але було небезпечно виїжджати самим. 7 березня ніч була дуже тривожна, ми майже не спали і о 6 годині ранку, як тільки закінчилась комендантська година, поїхали до іншої області. Всі наші домашні тварини залишилися вдома з бабусею, яка категорично відмовилася виїжджати. Ми приїхали до друзів у невелике містечко неподалік від Полтави, там було тихо. Весь час мене супроводжувала напруга і страх, що цей жах наздожене нас знову. Мені було дуже тяжко без рідного дому, родичів і друзів. Десь пів року ми пробули там, а потім переїхали у село, в якому живемо і до цього часу. У Харків вертатися наразі небезпечно, туди ми їздили всього 3 рази і то, як гості до себе додому. Це дуже тривожне відчуття, коли у своєму улюленому будинку не відчуваєш затишку і безпеки, а ще спливають спогади з 24 лютого. Мої домашні тваринки зараз зі мною. Це мене дуже тішить, а друзі з Харкова…друзі наразі роз’їхались по різних містах України та Європи…
Зараз я навчаюсь у коледжі і для мене життя розквітло новими барвами: нові знайомства, очне навчання, різні цікавості…
Майже за 2 роки війни я зрозуміла, що не треба жити майбутнім або минулим, треба жити тут і зараз. Мріяти і прагнути до Перемоги!
Україна понад усе!
