Чоловік мій помер. У нас двоє дорослих дітей: син, він зі мною зараз у Дніпрі, і дочка з родиною у Польщі.

24 лютого зранку я прокинулась, увімкнула як завжди телевізор і побачила, що відбувається у країні. О 6:30 нас забирала машина на роботу. У цей час було два влучання в аеропорт.

Найскладнішим був виїзд із міста. У мене маленька внучка, їй тоді півтора роки не було. Ми виїжджали 15 березня із Маріуполя, намучились. Було дуже страшно. Ми закинули всі речі в машину і поїхали. За Мангушем утворилась колона, і ми таким чином доїхали до Покровська.

Їхали через мінне поле. Сказали, щоб ми їхали слід у слід, інакше вибухнемо. В дорозі були дуже довго, тому що зібралось дуже багато машин. І ми з дев’ятої ранку до одинадцятої ночі добирались до Запоріжжя. Було холодно і страшно.

У Маріуполі вув відсутній газ, світло і вода. Але ми жили на Слобідці, у нас була дров'яна піч. Ми її топили, бо у нас було двоє маленьких дітей.

У мене була квартира на Кірова. Будинок згорів, доньчина квартира ніби то вціліла.

Наші тварини залишились у Маріуполі. Там за ним було кому приглянути. На щастя, всі вціліли: дві собаки, дві кішки.

Це все було шоком. Немає такого дня, коли немає сліз на очах. Я навіть у Польщі, коли їздила до дочки, прислухалась, чи не завиє сирена, чи щось на голову не впаде. Внучка, коли летіли наші літаки, ховалась за нас, кричала, плакала. Мені доводиться триматися. Дітей потрібно підтримувати.

Я б хотіла, щоб війна закінчилась уже сьогодні. А там - як Бог дасть. Мені хочеться повернутися в Маріуполь, але повертатися нікуди. Хотілося б жити спокійним життям з дітьми, з онуками на морі. У нас дача на морі, у Мелекіному. Хочеться місто відбудувати, працювати, поки сили дозволяють.