Андрій Кордонець, 9 клас
Сільницька гімназія Тульчинської Міської Ради Вінницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Железняк Валентина Василівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Тисяча днів війни, це мало чи багато? Як жилося нам ці дні? Навіть не знаю з чого розпочати. Зразу не усвідомлював, що діється в країні. А ось коли привезли в село загиблого солдата, Собка Святослава, молодого зовсім хлопця, який тільки одружився, відчув горе і біль за нашу державу. На площі, біля будинку Урочистостей лежав наш односельчанин, колишній учень нашої гімназії, Плакали всі: від малого до великого . Гарячі сльози котилися у мене по щоках і в моїх однокласників. «Який молодий тобі тільки б жити», - кричала мама. «Будьте прокляті нелюди», - плакала дружина. Плакало все село. Довго не могло оговтатись…

Майже кожного дня над нашою хатою пролітала ракети і йшли так низько. Це було страшно. Я, мій старший і менший брат, з мамою і вітчимом ховалися у підвал.

А одного разу ми збирали полуницю, над нами почали летіти ракети. Враз спрацювало наше ППО. Вони стріляли з трьох сторін села. Це було дуже страшно. Менший братик, злякавши, перестав говорити і остовпів. Матуся дуже злякалася за нього. Але йому згодом стало краще.
Вітчима викликали у військкомат і через три дні ми його провели на війну. Коли не було війни, ми всі сім'єю їздили в Одесу на море. Кожен із сім'ї знайшов на березі моря улюблений камінчик і ми склали квітку щастя. Кожен носить камінчик при собі, а по великих святах ми їх складаємо до купи і радіємо нашому щастю.
 

Вітчим прийшов у відпустку в минулому році. Ми радо його вітали. А він все гладив нас по голівках і наказував слухати маму, допомагати їй у всьому.

Ми ходили з ним на рибалку. Богдан, найменший брат, не злазив з у нього з рук, а коли вітчим їхав знову, дуже плакав. Через місяць нам прийшла звістка, що вітчим пропав безвісти. Мама побігла в кінець городу і кричала так, що було чутно у всі куточки села. А Богдан нас за братом запитував: Що означає пропав безвісти?» Ми сказали: «Що не знають адресу, де знаходиться батько. Він обов'язково повернеться. Коли мама увійшла до хати, на неї страшно було глянути, лише Богдан прибіг до неї, обійняв і сказав: «Не плач, він знайдеться обов'язково.» Всі вирішили не травмувати Богдана і не казати, що сталося з його батьком, і щиро вірили, що вітчим знайдеться.

Мама плаче по ночах ще й досі. Деякі побратими вітчима знайшлися, вони у полоні, А його немає. Для мене це велика душевна травма. 

Я не ховаюся у підвал, коли летять ракети, просто перестав боятися адже , я відповідальний за молодшого брата. Матуся на роботі, старший брат на навчанні, отож все на мені. Як нам не важко, але ми сильні, ми зі всім впорались. Мама до цього часу розказує розшукує вітчима, але так і не знайшла. 

Ми вечорами, коли збирається усі разом, дістаємо свої камінчики, щоб класти квітку щастя, але одного камінчика не вистачає. Як же нам його бракує! Його підтримки, його любові, батьківської теплоти. 

Просто хочеться миру, щоб всі люди були щасливими, раділи, а не плакали. Хочеться мирного дитинства, вийти із підвалів, забути сирени повітряних тривог.
Мене дуже вразив випадок, коли у місті Вінниці від вибуху ракети загинули маленькі діти. Скажіть, чия вина, що гинуть діти? Чому? Навіщо? Адже вони такі маленькі янголята, які ще ні в чому не завинили. Невже люди всієї планети не можуть зрозуміти, що не потрібно війн, смертей. Чому вони цього не розуміють? Ми – діти, які все розумієм, а було б дуже добре, якби це все зрозуміли дорослі. Ми просто хочем жити, а разом з тим радіти всьому прекрасному, що нас оточує.


Дорослі, почуйте нас, дітей! Прошу Вас! Миру всім і перемоги! А найбільше, хочу, щоб повернувся вітчим і наша квітка щастя знову розцвіла !!!